Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

— А Булін?

— Гадаю, покровитель Сетона з табора його прихильників. Якщо нам пощастить, Тюко, може, й досі ошивається у Буліна, за тією самою брамою, що тобі показали.

— То що далі?

— Мушу поговорити із Блумом про можливості поліцейського управління. Треба мати спеціальний доступ до Хеппсбруна, де мешкає знать, інакше вибухне скандал. Там чи не кожна пивниця до стелі забита контрабандним товаром, і якщо поліція влаштує обшук, найбагатші купці не заспокояться, поки їм на таці не винесуть голову Ульгольма. Гаманець із кожним роком важить більше, ніж походження, і навіть сам Ройтергольм не може собі дозволити закрити очі на впливовість купців. Спочатку треба вислідити місцеперебування Сетона. Тоді ми його візьмемо — у той чи інший спосіб.

Кардель коротко киває і витягає шию, щоби з’ясувати, скільки ще чекати на юшку. Тоді виціджує пиво до денця.

— Можна в тебе щось запитати, Емілю?

— Авжеж.

— Що в тебе не так із братом?

— Ми обрали надто різні шляхи. Наш батько мав своє­рідні уявлення про виховання дітей. Сесіл знайшов спосіб грати у батькову гру на своїх умовах і це пішло йому на користь. Аж поки сухоти передчасно не звели його в могилу. Я ж вибрав спротив, і це принесло мені багато страждань і мало відплати. А зараз я опинився в ситуації, де мушу мислити, як Сесіл, і щоразу, коли це роблю, чую його голос. Інколи мені здається, ніби всі мої висновки, логіка і навіть розум нашептані ним.

Кардель відсуває кухоль і якусь мить дивиться на Еміля.

— Це ж не все, хіба не так? Якось ти бачив брата на вулиці, хоча той вже давно був мертвий. Ти і досі його бачиш?

— Ти ж знаєш про мою хворобу. Мені краще, але я ще не здоровий.

— Як часто?

— Та яка різниця? Ми обоє добре знаємо, що із гробу немає вороття. Мене переслідує не привид, а ілюзія, від якої пам’ять про брата ще гіркіша. Коли це все закінчиться і я більше не потребуватиму тих знань, котрі приписую йому, Сесіл дасть мені спокій.

— То ти уклав договір із примарою?

Замість відповіді Еміль відвертається, а Кардель відхиляється на лаві. Від цих двох рухів довіра, що існувала між цими чоловіками, обривається, як натягнута нитка.

— Гаразд, я теж не панькатимуся з тобою. Скажу тобі тільки одне. Я виріс біля лісу, де, за твердженнями забобонних людей, було повно нечисті. Все дитинство мене лякали казками, у яких тих, хто укладав угоду з потойбіччям, спіткало нещастя. Більше мені додати нічого. Але маю до тебе ще одну справу.

— Кажи.

Кардель втуплює погляд у Вінґе, щоби вловити щось таке, чого не скажуть уста.

— Петтер Петтерссон.

Вінґе знизує плечима.

— Головний наглядач Прядильного дому?

Кардель постукує по столу пальцями, аж поки Довгий приносить дві глибокі миски.

— Забудь, що я щось сказав…

14.

У покої на вулиці Хеппсбрун у казанку, що гріється в пічній ніші, парує гарячий шоколад. Анна Стіна відвикла реагувати на зовнішні подразники, але ковзає поглядом по казанку. Тюко Сетон запрошує дівчину сісти у фотель неподалік від печі, а сам сідає навпроти. Жінка гріє поранені пальці об горня і час від часу підносить його до вуст. Напій гарячий і такий міцний, аж виступають сльози.

— Анно Стіно, будемо говорити відверто. Спершу дозволь запитати. Чи була ти при свідомості весь цей час? Чи пам’ятаєш, що з тобою відбувалося впродовж року?

Дівчина ствердно киває.

— Я була свідома, але дуже віддалено. Мені до всього було байдуже, ніщо не було варте найменших зусиль.

— Ти була на Кунґсгольмені, коли горів Горнсберґет?

Мова дається дівчині непросто, говорить вона повільно, наче знехотя, затинаючись і роблячи великі паузи.

— Я була на Лонгольмені, коли забили на сполох дзвони. Пожежа освітила небо. Я наче передчувала, знала, що дзвонять по Маї та Карлу. Тоді побігла. Коли опинилася на місці, від сиротинцю залишився тільки попіл.

— А потім?

— Я довго там просиділа. Приїхали пожежники, ніхто на мене не зважав. Вижило лише декілька старших дітей, що спромоглися вискочити з вікон і даху. Вони сильно пообпікалися, деякі поламали кістки. Потім я пішла звідти назад до міста. По дорозі спитала себе — навіщо? Кроки сповільнилися, і що більше я думала, то менше знаходила відповідей. Врешті я зійшла зі стежки, добрела до води і сіла на березі. Розпач паралізував тіло. До мене підходили рибацькі діти, питали, що зі мною, та я не відповідала, і вони пішли геть. Я не відчувала ні холоду, ні голоду.

— Тебе забрав той хлопчина, що потім привів сюди?

— Так. Він не давав мені спокою. Ми вже якось бачилися в міському сиротинці, де я хотіла залишити Маю та Карла. Я не знала, чого він хоче, та мені було байдуже. Мені не вистачило сили волі відмовитися. Хлопчина годував мене хлібом, розмоченим у воді. Інколи я ковтала їжу, але здебільшого ні.

— Ти гніваєшся на нас за те, що допомогли тобі?

— А як не гніватися? Я хотіла лиш одного — щоби мені дали спокій зустріти благословенну смерть і поцілувати її косу. Неочікувана смерть часто приходить до інших людей. Хіба так складно було забрати мене поза чергою?

— Ти почула від мене правду. Той, хто винен у загибелі твоїх дітей, досі на волі. Чи тобі і це теж байдуже? Може, крім відчаю знайдеться ще місце і для люті?

Анна Стіна мовчки розглядає жар крізь розчинені двер­цята печі.

— То ось, що тобі від мене потрібно — щоби я вбила Карделя. Адже він більше нікого не підпустить до себе так близько. Значить, справа не в моїй помсті, а у твоїх особистих інтересах.

— Можна сказати інакше: наші інтереси суміжні. Я збудував дім, щоби надати прихисток сотні дітей. Кардель його спалив. Замість могили — чорна пляма згарища на траві Кунґсгольмена. Я був єдиним заступником цих дітей, але в найбільш відповідальний момент не зміг їх урятувати. Пальт хоче повісити свою вину на мене, іншого виходу в нього немає. Скільки йому ще прикидатися невинним?

Сетон схиляє голову, а тоді підіймає із новим запитанням:

— То я мав рацію? Кардель робив спроби до тебе наблизитися?

Анна Стіна пригадує вогонь у лісі, закривавлений черепок, важке дихання і те, як відмовила Карделю.

— Одного разу він спробував мене поцілувати.

— А ти не хотіла?

— Ні.

Сетон зітхає й мотає головою.

— Кажуть, що вбиті діти не знайдуть спокою, поки за них не помстяться. Вони мандрують між світами, мерзнуть і запалюють маленькі вогники, щоби позначити місце злочину в надії на справедливість. Двоє з них — твої, дев’яносто вісім — мої. То хіба це не спільна ціль? Пора виправити цю помилку, і я допоможу тобі. Мені до Карделя не підступитися, я втратив увесь свій вплив і живу на милостиню. Але тобі він охоче відчинить двері.

Сетон робить паузу і вказує на двері.

— Якщо не хочеш, я тебе не тримаю. Можеш іти, якщо тобі заманеться. Знадобиться моя допомога — звертайся, хоча багато не обіцяю.

Анна Стіна замружується і зазирає собі в душу. Із мороку виринає відповідь.

— Добре, я згідна.

— Я дам тобі гострий ніж і покажу, де