Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

передам рапорт далі. Ми зробили все, що могли.

— Я не впевнений, що...

— А я впевнена. Ми зробили все, що могли. А тепер

припиняйте розпускати шмарклі та просиджувати тут зад, поки

нам треба ловити справжніх злочинців. Можете йти, детективе.

— Слухаюся, капітанко, — сказав Міллер.

Коли він повернувся до свого робочого місця, за його столом

сиділа Масс, тримаючи в руках чашку чи то міцного чаю, чи

слабенької кави. Вона кивнула на екран комп’ютера. На світлині

троє поясан — двоє чоловіків та жінка — виходили зі складу, утрьох несучи помаранчевий пластиковий контейнер. Міллер

звів брову.

— Працівники незалежної газотранспортної компанії. Азот, кисень. Основні складники атмосфери, нічого екзотичного.

Схоже, вони тримали того бідолаху в одному зі складів компанії.

Я вже послала експертів пошукати там бризки крові.

— Добра робота, — похвалив Міллер.

Масс розвела руками, немовби кажучи: «Робота як робота».

— І де тепер наші підозрювані? — запитав.

— Учора вилетіли. У декларації вказано пункт призначенні Іо.

— Іо?

— Центральна база Коаліції Земля — Марс... Хочеш побитись

об заклад на те, чи вони там справді з’являться?

— Звісно, — відповів Міллер. — Ставлю п’ятдесятку, що ні.

Масс по-справжньому засміялася.

— Я кинула розшук у систему. Куди б вони не прибули, місцеві

будуть попереджені й матимуть усі подробиці справи Дос

Сантоса.

— Отже, справу закрито, — сказав Міллер.

— Плюс одне очко команді хороших хлопців, — погодилася

Масс.

Решта дня минула в біганині. Три побиття: два відверто

політичні, одне — домашнє насильство. До кінця своєї зміни

Масс та Міллер зняли з табло всі три справи. Завтра буде

більше.

Закривши свою зміну, Міллер зупинився перед візком із їжею

на одній зі станцій метро, щоби купити миску гідропонного рису

і формованого білка, який нагадував курку в соусі теріякі.

Довкола нього звичайні мешканці Церери займалися

звичайними у метро справами: читали новини, слухали музику.

Хлопець та дівчина в іншому кінці вагона прихилились одне до

одного, стиха перешіптуючись і хихочучи. На вигляд їм було по

шістнадцять. Можливо, сімнадцять. Він побачив, як рука хлопця

проповзла під блузку дівчині. Вона не заперечувала. Старша

жінка навпроти Міллера спала на своєму сидінні — її голова

перекочувалася по стіні вагона, а похропування звучали майже

ніжно.

Тільки задля цих людей, говорив собі Міллер, усе і робиться.

Задля звичайних людей, які живуть звичайним життям

у кам’яній бульбашці посеред космічного вакууму. Якщо

дозволити перетворити станцію на зону масових заворушень, якщо не вберегти порядок — усім цим звичайним життям

настане кінець, як кошеняті в м’ясорубці. Охороняти їхні

життя — робота для таких людей, як він, Масс і навіть Шаддид.

«Отже, — прошепотів голос у його мозку, — чому ж тоді ти

не працюєш над тим, аби не дати Марсу запустити по Церері

атомною бомбою і розколоти її, наче яйце? Що більше

загрожує тому хлопцеві: кілька неліцензованих повій чи війна

між Поясом і Марсом?»

Кому він зашкодить, дізнавшись, що сталося на «Скопулі»

насправді?

Йому, звісно, була відома відповідь на це запитання.

Неможливо визначити, наскільки правда небезпечна, поки вона

не стане відомою — і саме це служило достатньою причиною не

припиняти її шукати.

Зв’язковий ОПА Андерсон Доуз сидів на розкладному

стільчикові перед дверима нори Міллера та читав книжку. Це

була справжнісінька книжка — тонкі сторінки у палітурці

з чогось, що могло виявитися справжньою шкірою. Міллер

бачив книжки раніше на світлинах — навіть думка про те, що

один мегабайт даних може стільки важити, видалася йому

декадентською.

— Детективе!

— Пане Доузе!..

— Я сподівався, що нам випаде нагода поговорити.

Вони зайшли досередини, і Міллер був радий, що встиг трохи

поприбирати. Усі пляшки відправив до сміттєпереробника.

Столи і шафи — протер від пилюки. Діряві подушки на

кріслах — зашив або викинув. Коли Доуз сів на стілець, Міллер

зрозумів, що вся його хатня робота була