Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

інші привітання, цей поцілунок, який тільки роздається у нас, — і вона майже готова вигукнути: «Тільки в одній Росії святкується цей день так, як йому слід святкуватися!» Зрозуміло, все це мріяння; воно зникне одразу, як тільки вона перенесеться насправді до Росії чи навіть тільки пригадає, що день цей є днем якоїсь напівсонної біганини та суєти, пустих візитів, умисних незаставань одне одного замість радісних зустрічей, — якщо ж і зустрічей, то заснованих на самих корисливих розрахунках; що честолюбство кипить у нас цього дня ще більше, ніж в усі інші, і говорять не про Воскресіння Христа, а про те, кому яка нагорода вийде і хто що отримає; що навіть і сам народ, про який іде слава, ніби він більше за всіх радіє, уже п’яний трапляється на вулицях, щойно встигла закінчитись урочиста обідня, і не встигла ще зоря освітити землі. Зітхне бідна російська людина, якщо тільки все це пригадає собі і побачить, що це хіба тільки карикатура і посміх зі свята, а самого свята немає. Для проформи тільки який-небудь начальник цмокне в щоку інваліда, бажаючи показати підлеглим чиновникам, як треба любити свого брата, та який-небудь відсталий патріот, спересердя на молодь, яка сварить старовинні російські наші звичаї, стверджуючи, що у нас нічого немає, прокричить гнівно: «У нас все є — і сімейне життя, і сімейні чесноти, і звичаїв у нас дотримуються свято; і обов’язок свій ми виконуємо так, як ніде в Європі; і народ ми на подив усім».

Ні, не у видимих знаках діло, не у патріотичних вигуках і не в поцілунку, даному інвалідові, а в тому, щоб насправді подивитись у цей день на людину, як на найкращу свою коштовність, — так обійняти та пригорнути її до себе, як найріднішого свого брата, так їй порадіти, ніби своєму найкращому другові, з котрим кілька років не бачились і котрий раптом неждано до нас приїхав. Ще сильніше! ще більше! тому що узи, які нас з нею зв’язують, сильніші за земну кровну спорідненість, і поріднилися ми з нею за нашим прекрасним Небесним Отцем, у кілька разів нам ближчим за нашого земного вітця, і дня цього ми — у своїй істинній сім’ї, у Нього Самого в домі. День цей є той святий день, в котрий святкує святе, Небесне своє братство все людство до єдиного, не виключивши з нього ні однієї людини.

Як би цей день прийшовся, здавалось, доречно нашому дев’ятнадцятому віку, коли думки про щастя людства стали заледве не улюбленими думками всіх; коли обійняти все людство, як братів, зробилось улюбленою мрією молодої людини; коли багато тільки й мріють про те, як перебудувати все людство, як піднести внутрішню гідність людини; коли майже половина вже визнала урочисто, що одне тільки християнство в силах це здійснити; коли стали стверджувати, що слід ближче ввести закон Христа як у сімейний, так і у державний побут; коли стали навіть поговорювати про те, щоб усе було спільним — і будинки, і землі; коли подвиги жалісливості й допомоги нещасним стали розмовою навіть модних віталень; коли, нарешті, стало тісно від усяких чоловіколюбних закладів, будинків для прочан і притулків. Як би, здавалось, дев’ятнадцятий вік повинен був радісно відсвяткувати цей день, котрий так до серця всім великодушним і чоловіколюбним його порухам! Та на цьому-то самому дні, як на пробному камені, бачиш, які бліді всі його християнські стремління і як усі вони в одних тільки мріях і думках, а не у ділі. І якщо, дійсно, доведеться йому обняти в цей день свого брата, як брата він його не обніме. Все людство готовий він обняти, як брата, а брата не обніме. Відокремиться від цього людства, котрому він готує такі великодушні обійми, один чоловік, який його образив, котрому повеліває Христос тієї ж хвилини простити, — він уже не обніме його. Відокремиться від цього людства один, незгодний з ним у яких-небудь нікчемних людських думках, — він уже не обніме його. Відокремиться від цього людства один, що страждає видніше за інших тяжкими виразками своїх душевних недоліків, більше за всіх інших потребуючи співчуття до себе, — він відштовхне його і не обніме. І дістануться його обійми тільки тим, котрі нічим ще не образили його, з котрими не мав він нагоди стикатися, котрих він ніколи не знав і навіть не бачив у очі. Ось якого роду обійми всьому людству дає чоловік нинішнього віку, і часто саме той самий, котрий думає про себе, що він істинний чоловіколюбець і досконалий християнин! Християнин! Вигнали на вулицю Христа, у лазарети та лікарні, замість того, щоб покликати Його до себе в доми, під рідну крівлю свою, і думають, що вони християни!

Ні, не відсвяткувати нинішньому віку Світлого свята так, як йому слід святкуватися. Є страшна перешкода, є непереборна перешкода, ім’я їй — гордість. Вона була відома і в колишні віки, але то була гордість більш дитинна, гордість своїми силами фізичними, гордість багатствами своїми, гордість родом і званням, та не доходила вона до того страшного духовного розвитку, в якому постала тепер. Тепер з’явилась вона у двох видах. Перший вид її — гордість чистотою своєю.

Зрадівши тому, що стало набагато чим кращим за своїх предків, людство нинішнього віку закохалось у чистоту і красу свою. Ніхто не соромився хвастатись публічно душевною красою своєю і вважати себе кращим від інших. Варто тільки придивитись, яким лицарем благородства виступає з нас тепер кожен, як безпощадно та різко судить про іншого. Варто тільки прислухатись до тих виправдань, якими він виправдовує себе в тому, що не обійняв свого брата навіть у день Світлого Воскресіння. Без сорому і не затремтівши душею, говорить він: «Я не можу обійняти цього чоловіка: він мерзенний, він підлий душею, він заплямував себе найбезчеснішим учинком; я не пущу цього чоловіка навіть до передпокою свого; я навіть не хочу дихати одним повітрям з ним; я зроблю гак для того, щоб об’їхати його і не зустрічатися з ним. Я не можу жити з підлими та нікчемними людьми — невже мені обійняти такого чоловіка як брата?» На жаль! забув бідний чоловік дев’ятнадцятого віку, що в цей день немає ні підлих, ні мерзенних людей, але всі люди — брати тієї ж сім’ї, і всякому чоловікові ім’я брат, а не яке-небудь інше. Все разом і одразу він забув: забув, що, може бути, з тим саме оточили його мерзенні й підлі люди, щоб,