Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

– А що, – почала я, злегка прийшовши до тями й обережно підбираючи слова, – тут настільки небезпечно, що навіть не можна до магазину сходити?

Відповів мені, як не дивно, водій, який досі сидів абсолютно мовчки, уважно стежачи за дорогою.

– Дуже небезпечно, Ваша Величність. Поселення перевертнів, хоч і знаходиться на території Тарлії, і вони, в основному, дотримуються законів королівства, але підкоряються лише своєму Сяючому. За їхніми законами вважається образою послати до поселення когось невисокого рангу, якщо є люди вищі. Тому в місто насамперед має увійти той, у кого становище вище за всіх, хто подорожує. Після цього можуть увійти ті, кого він із собою візьме. Якби не поломка, Його Величність нізащо тут не зупинився б. Бо зараз ще небезпечніше, ніж у звичайний час. Через пару днів повний місяць, перевертні збуджені та непередбачувані.

– А ось цей... – водій кивнув у бік, де залишилася таверна і напівголий мужик на її ґанку.

– Що, цей? – з тривогою у голосі запитала я статечного чоловіка.

– Знаю я його. Зовсім безбаштовий. Ватажок вовчої зграї, Шалений Барс.

– Ох! – тільки й змогла я сказати, знову передчуваючи, що наша сьогоднішня зустріч далеко не остання.

Несправний транспорт витримав ще години півтори дороги і, натужно випустивши чорний дим, зупинився остаточно. Я подякувала Богові, що ми встигли від'їхати досить далеко від селища перевертнів і від вовка, що проводжав мене жадібним поглядом.

Кілька хвилин знову пішло на розміщення подорожніх, вірніше, їхнє переміщення. Відходити від транспорту ніхто не дозволив. Охорону та водія з першої машини відправили до Артура і Талії, виселивши звідти Кевіна, якого взяв на коня один із королівських гвардійців. Його Величність Кордевідіон Тарлійський втиснувся між дамами й, взявши мене на руки, наказав рухатися далі.

Проте проїхали ми цього разу ще менше. Ніхто так і не зрозумів причин цієї зупинки. Я сподівалася, що це не через те, що Дін кілька разів пересував мене на своїх колінах, шукаючи зручніше місце. З кожною хвилиною і кожним кілометром у нього все більше псувався настрій. Пересунувши мене ще раз (навіть не хотілося думати, що там вперлося в моє стегно), чоловік рикнув:

– Стій!

Машина одразу зупинилася, а за нею через кілька секунд пригальмували й усі інші.

– Аертіно! Марш звідси!

Дівчина, як ошпарена, вискочила з машини навіть без сторонньої допомоги. Потім, скинувши мене на сидіння, виліз похмурий король і пророкотав:

– Відпочинок – п'ятнадцять хвилин. Можна розім'ятися та відійти. По одному не ходити, від дороги не віддалятися. Всім зрозуміло?

Почувши у відповідь, що все всім ясно, Дін махнув головою двом гвардійцям, що стояли неподалік, і першим вирушив у бік від дороги. Гвардійці швиденько зіскочили з коней, віддали повіддя друзям і помчали за своїм владикою.

Я видерлася з машини слідом за Діном і здивовано подивилася йому вслід. Потім повернулася до фрейлін, які вже стояли біля мене і не менш здивовано дивилися вслід своєму королю.

– Ну і що це було? – поцікавилася я.

Дівчата тільки плечима знизали у відповідь.

– Що ж, якщо така справа, скористаємося зручностями теж.

Справедливо розсудивши, що наказ не ходити поодинці зовсім не означає, що потрібно тягнути за собою охоронців, пішли ми шукати відповідне місце для усамітнення королівсько-фрейлінським складом, тобто я пішла з дівчатами.

– Ваша Величність, – пролунав тихий голос позаду, і я пригальмувала.

– Ідіть, дівчатка, ми вас наздоженемо.

Федеріка зі своєю невеликою командою рушила далі, а я зачекала на Талію, бо це саме вона мене гукнула.

– Таліє, а чому ти звеш мене Величністю? – зацікавилася я, – Ти ж не піддана Тарлійського королівства.

– Все одно ви королева. Не важливо, якого королівства, мого чи якогось іншого, значить – Ваша Величність, – пояснила дівчина.

– А нічого, що всі тут вважають тебе моєю сестрою? Якби ти була нею насправді, так само називала б мене?

– Так само, Ваша Величність, – погодилася співрозмовниця.

– Ну, і порядки! – здивувалася я.

Поки ми визначалися з правилами субординації, фрейліни відійшли на відстань, достатню, щоби не чути нашу розмову. Тоді Талія озирнулася назад, чи там немає когось і тільки потім напівпошепки сказала:

– А мені ж зателефонувала ваша подруга вчора, я не стала цього говорити при фрейлінах.

– І що? – запитала з напругою, зрозумівши, що розмова явно стосується мене, якщо дівчина не сказала цього при всіх. – Ти говорила з Оленою?

– Так, Ваша Величність, говорила. Ваша господиня запросила мене до будинку, – Талія швидко глянула мені в очі і продовжила: – Дівчина не зрозуміла, що говорить не з вами.

– І що ж вона хотіла терміново сказати? – підштовхнула свою майже близнючку.

– Вона сказала, що дзвонить із міського, бо я загубила мобільник. Двічі це повторила.

– Олена мала на увазі, що дзвонить із якогось кабінету, і поруч є люди, які слухають розмову, – пояснила я деталь, що викликала здивування. – А далі що?

– Далі, – Талія озирнулася і ще більше притишила голос, – вона сказала, що до вас приходив чоловік, той самий.

– Що?!

– Чоловік той, рудий, – уточнила Талія.

– Що він хотів?

Господи, що там ще? Адже хлопець сказав мені українською літературною мовою: «прощавай», на моє «до побачення». Навіщо ж він повернувся?

– Чоловік шукав вас. Потім покликав вашу подругу, бо бачив її з вами, коли приходив минулого разу. Дізнавшись, що ви хворієте, кілька разів уточнив, чи нічого серйозного. Коли дізнався, що ви наступного дня плануєте прийти на тренування, попросив передати, що сам прийде, щоб переконатися у вашій присутності та самопочутті.

– Ну що ж там сталося, врешті-решт? – не витримала я цієї повільної розповіді.

– Олена теж спитала, навіщо йому це потрібно, – здивовано глянувши на мене, сказала Талія, і я одразу ж засоромилася, що підвищила голос. – Тоді рудий повідомив, що у Блондина зовсім дах зірвало від хвилювання, він впевнений, що з вами щось погане трапилося.