Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

живою. Зрештою я вигадав рішення, до смішного очевидне: просто зателефонував до будинку Бреннерів і, не назвавшись, запитав, чи вдома Карл. Уперше відповіла його мати. Вона попросила зачекати й пішла по нього, я поклав слухавку.

— А що, як їхній телефон зберігає номери й він тобі перетелефонує? — запитав Бен.

— Не має значення. Можу сказати, що хотів з ним поговорити. Не думаю, що він на це погодиться.

Але Бреннер не передзвонив. Я трохи почекав і зателефонував знову. Цього разу відповів Скотт. «Ні, Карл вийшов», — сказав він мені. Він не знав, коли той повернеться. Я подякував йому й розірвав зв’язок.

— Побажай мені успіху, — попросив я Бена і піднявся йти.

Він теж хотів зі мною, але я відмовився. Хоч як мені подобалася його компанія, вона могла призвести тільки до неприємностей. Він і Бреннери — надто нестабільна комбінація і в кращі часи, не кажучи вже про те, що Бен заковтнув пів пляшки віскі. Моя мета вимагала переконання, а не конфронтації.

Я думав сказати Маккензі, що збираюся робити, але одразу відкинув цю думку. Наразі в мене не було міцнішого обґрунтування своєї підозри, ніж під час нашої попередньої розмови. А Маккензі вже дав зрозуміти, що не радий моєму втручанню. Без доказів він нічого робити не збирався.

Ось чому я вирушив до будинку Бреннерів. Але почувався вже не так упевнено. Моя переконаність зник­ла, коли я припаркувався перед домом. З-за рогу, гавкаючи на звук машини, вискочив той самий пес, але цього разу він був сміливішим. Можливо, тому що я був один, собака не відступав, як раніше. Великий настовбур­чений дворняга з надірваним вухом загородив мені шлях до будинку. Я дістав з машини аптечку й тримав напоготові на випадок нападу. Пес не замовк, навіть коли я підійшов до нього. Я зупинився, але він і далі гарчав.

— Джеде!

Пес кинув на мене останній застережливий погляд та побіг до дверей, у яких з’явилася місіс Бреннер. На вузькому обличчі — ворожий погляд.

— Чого ви хочете?

Легенда в мене була напоготові.

— Треба ще раз глянути на Скоттову ногу.

Вона придивилася до мене з підозрою. Чи, може, мені на нервах так здалося.

— Ви ж осьо дивилися.

— У мене тоді не було потрібних інструментів. Хочу пересвідчитися, що там точно нема інфекції. Але якщо ви не хочете, щоб я цим займався…

Я вдав, ніби повертаюся до машини. Вона зітхнула:

— Та ні, вже краще заходьте.

Намагаючись не виказати, наскільки мені полегшало і як я нервувався, я пройшов за нею. Скотт сидів у вітальні, розвалившись перед телевізором на обдертому дивані. Поранена нога витягнута на подушках.

— Тут до тебе знову лікар, — повідомила йому мати, коли ми ввійшли.

Він відштовхнувся й випростався, вочевидь здивований. А ще чомусь із винуватим виглядом, подумав я. Проте це знову могла бути моя уява.

— Карла немає ще, — сказав він.

— Усе гаразд. Я був поблизу й подумав, що варто ще раз глянути на вашу ногу. Спеціально взяв антибактеріальний бинт, — я намагався говорити спокійно й розслаблено, але голос лунав страшенно фальшиво як на мої вуха.

— Це ви Карлові дзвонили? — запитала мати, не приховуючи ворожості.

— Так, перервало щось. Я з мобільного.

— А від нього чого хочете?

— Вибачитися хотів. — Брехати, виявляється, так легко. Я пройшов і всівся на низький стілець біля Скотта. — Але зараз мене більше ваша нога цікавить. Ви не проти, якщо я її ще раз подивлюся?

Він поглянув на матір, стенув плечима:

— Та ні.

Я почав розмотувати бинт. Мати стояла у дверях, спостерігала.

— Вас не обтяжить, якщо я попрошу чаю? — запитав я, не відводячи погляду від ноги.

Якусь мить я думав, що вона відмовить. Та місіс Бреннер роздратовано зітхнула й пішла на кухню. Тепер чутно було лише булькотіння телевізора та шурхіт бинта. У горлі в мене пересохло. Я ризикнув глянути на Скотта. Він трохи стурбовано спостерігав за моїми діями.

— Розкажіть-но мені ще раз, як усе сталося, — попросив я.

— У пастку вступив.

— Де саме, ви кажете, вона була?

Він втупився в коліна.

— Не пам’ятаю вже.

Я змотав пов’язку й бинт. Знову ці жахливі шви.

— Вам пощастило, що ногу не втратили. Якщо потрапить інфекція, ще все може бути.

Небезпека минула, але я хотів його трішки розворушити.

— Я не винуватий, — похмуро буркнув він, — я ж не навмисно туди вступив.

— Може, й так. Але якщо пошкоджено нерв, кульгатимете решту життя. Слід було одразу ногу спеціалісту показати, — я поглянув на нього. — Чи це Карл не хотів, щоб ви поїхали?

Він відвів очі.

— Чого б це він не хотів?

— Ну всі ж знають, що він браконьєр. А хіба він схоче, щоб поліція його розпитувала, як це його брат потрапив у пастку?

— Я ж вам казав, це не наша була, — пробурмотів він.

— Ок, — сказав я так, ніби мені взагалі байдуже. Я демонстративно роздивлявся його рану, повертав ногу в різні боки. — Але ж ви не повідомили в поліцію?

— Я їм розповів, коли вони приїхали й запитали про це, — заявив він на свій захист.

Я не зізнався, що саме я напоумив Маккензі.

— А що Карл про це казав?

— Про що?

— Коли до вас поліція приїздила. Він вам говорив, що саме їм розповідати?

Скотт раптом забрав від мене ногу.

— А вам якої холери воно треба?

Я намагався говорити розважливо, хоч розважливості в мені й близько не було.

— То Карл поліції набрехав, правда?

Він зиркнув на мене. Я знав, що зайшов надто далеко, але не міг придумати, як ще до цього підійти.

— Забирайтеся! До біса! Валіть звідси!

Я встав.

— Ок. Але запитайте себе, чому ви покриваєте людину, яка замість того, щоб завезти вас до лікарні, наражає на небезпеку гангрени.

— Брехня смердюча!

— Та ну? І чому він вас одразу туди не завіз? Чому він пішов шукати мене, щоб я вас заштопав, хоча бачив, як важко вас поранено?

— Ви ближче були.

— І він знав, що з лікарні повідомлять поліцію. Він не хотів вас туди везти, навіть коли я сказав, що тут треба шити.

Щось у його виразі обличчя мене зупинило. Я подивився на незграбні шви на нозі й раптом зрозумів.

— То він вас так