Кулик Степан - Відродження-4, Кулик Степан

Біля конов'язі півдюжини коней хрумтить ячменем, засунувши голови в торби. З корчми долинає життєрадісний гул — явно, комусь там добре, ситно та весело. Загалом, звичайний заїжджий двір. Яких сотні всіма дорогами. І не треба вигадувати нічого надприродного.

— Розпрягайте… — кинув обозникам. — Ночуємо тут.

— Ось це діло, — потер радо долоні Карл. — Нарешті поїмо по-людськи.

— А чим тобі хуторяни не догодили? — здивувався Берт.

— У них не було пива.

— Зате була Оринка.

— Це так… — найманець покосився на Сашку і додав, понизивши голос. — З цим не посперечаєшся… Вогонь, а не дівка.

— Годі язики чухати, — пробурчав сер Такс. — От скільки не стрічав найманців у житті, всі розмови тільки про випивку та дівок.

— Так у цьому ж весь сенс життя, — знизав плечима Карл. — А про що ще думати? На власний замок мечем не заробити. Тож мріями про майбутнє морочитися не варто. Радіємо тому, що є. Поки можемо… Поки живі.

— Радійте, — погодився я. — Але якщо завтра вранці побачу, що хтось ледь у сідлі тримається — одразу попрощаємося. І нагадувати не буду.

— Не турбуйтесь, мілорде, — Берт сунув товаришу під ніс кулак. — Я простежу.

— От і добре… Тоді не бачу причин, щоб не зазирнути в корчму і насолодитися її дарами.

— За дзвінку монету… — буркнув лицар. — І платити вам, мілорде.

— Як водиться...

Усередині корчма була навіть місткішою, ніж здавалася зовні. Широка ляда, що відокремлювала прохід на кухню від загальної зали. Поруч — великий камін, у якому на рожні над вугіллям шкварчала смальцем ціла туша якоїсь тварини. Розміром з невелику свиню чи великого барана. За шинквасом, як і належить, господар… Ось тільки, всупереч стандартам, що склалися в літературі, не товстопузий здоровань, з руками биндюжника чи лісоруба, а — зовсім непоказний чоловік. Такого невисокого зросту, що я його навіть не одразу й помітив його з-поза виставлених на ляду глиняних кухлів.

— Гей, хазяїне! — гарикнув Карл, падаючи за найближчий стіл. Мабуть, теж не помітивши корчмаря. — Пива! Багато! І пожерти від пуза!

— Вже несу… милостиві пани! — відповів той несподівано густим басом.

Корчмар вислизнув з-за прилавка і виявився не просто коротуном, а горбуном.

— Ги… — озвучив побачене найманець. — Трясця... Буває…

Хотів ще щось додати, але, мабуть, згадав, що потішатись над убогим гріх, і промовчав.

Попри непоказність, рухався корчмар спритно та швидко. Ми ще й розсістися не встигли до ладу, як він уже виставив на стіл чотири величезні кухлі з багатими шапками піни.

Потім метнувся до прилавка і повернувся з невеликим глечиком і срібним кубком.

— Для пані… — гримнув карлик на всю корчму. — Пригощайтеся, міледі.

— Міледі? — пролунав у відповідь на це глузливий голос із глибини зали, де бенкетувала компанія із шести чоловіків. Чиїх коней я, мабуть, бачив у дворі. — Горбун! Ти кожну повію міледі називаєш? Мабуть, тому, що вони тобі навіть за гроші не дають?

Товариші зухвальця зайшлися дружним сміхом, і той, заохочений увагою, продовжив, уже звертаючись до Сашки.

— Гей! Мала! Ходи до нас! Не пошкодуєш! Ми щедрі! Залишимося задоволеними — і ти зрадієш!

Сер Такс почав підводитись, але я притримала його. Від бійки не втекти. Але битися з ворогом, який на куражі і ним же — але засліпленим від сказу — різні речі. Тому, перш ніж хапатися за мечі, треба було вивести хамів із себе.

— А сенс? — відповів я, наче роздумуючи. — Ви, мабуть, навіть не знаєте, що з дівчиною робити? Звикли до овець… Чи до кіз? Я, вибачте, не знаюся. Не поділитеся досвідом? Які кращі?

Усі шестеро не просто схопилися, їх ніби підкинуло. Та так, що перевернутий стіл об підлогу гримнув.

— Ну, все… ти покійник… — зашипів один із них. Найміцніший з вигляду. Бородатий і широкоплечий.

— Не зрозумів? — я змалював ще більше здивування. — А труп тут до чого? Чи ви з мерцями теж… того-цього? Гм, та ви, бачу, ще ті витівники. Припиняйте… Вівці та кози — це ще куди не йшло, а за наругу над останками можуть і повісити.

— Гррр! — загарчав здоровань, посмиком дістав з-за спини бойову сокиру і кинувся до нас. І, судячи з його, налитих кров'ю очей, він уже мало що розумів. Бажаючи лише одного — зарубати кривдника.

Решту теж пройняло. Може, не до божевілля, але бажання добратися до наших горлянок було аж написано на їхніх, перекошених від злості, пиках.

«Дивно… — промайнуло ще в моєму мозку. — Якось усе занадто навмисне… немов вони саме нас чекали? І зачепили не просто так»

А далі було не до роздумів. Задзвеніла сталь... бризнула перша кров... на щастя, не в нас — це сер Такс дістав одного з нападників. Добре дістав. Можна далі не брати до уваги.

— Міледі, ходіть за мною… — прогудів позаду бас шинкаря. — Вам зручніше за шинквасом буде. А то зачеплять, ненароком...

— Так, — погодилася Сашка. — За прилавком буде зручніше. Там кругозір краще…