Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Знаєш… — він набирає повітря, щоб хутко вимовити наступне: — Ми могли б погуляти, якщо ти будеш вільна. Пройтися або пообідати. У мене багато занять, але, може, колись час збігатиметься? Ввечері?

Я  обертаю голову до парку, а тоді завмираю. Біля однієї з лавок крутиться дівчина в блакитному тренчі. Її коротке волосся сплетено у дві кіски, а ще вона спокійно поглядає на мене, бо… Звісно.

Гвендолін.

Я тяжко зітхаю, стерши із серця радість.

Як би сильно мені не хотілося зводити цих двох, але ж я мушу повернутися додому. Чи не так? Не хочу бути рабою і не буду. Досить.

— Можливо. Чому ні? Але тут одна справа… — починаю вести, привертаючи увагу Люци, що нервово прокручує каблучку на великому пальці вказівним. Він ніби повертається до реальності, але погляд досі десь поза межами досяжності моїх очей.

Не хочеться власноруч зводити Гвен з хлопцем, який припав до душі, і водночас я усвідомлюю, що Гвендолін попросту здалася. Змирилася з роллю рейлі, зробила те, що пропонує мені Люци.

Перестала боротися та шукати спосіб втекти.

Мені справді має бути байдуже на їхні заборонені стосунки, бо потраплю додому. Але хотілося б щоб вона передумала. Забула. Щоб сталося що-небудь, що б змусило її передумати.

— Ти сьогодні вільний ввечері? — питаю, знову глянувши на Гвен. Дівчина спирається однією рукою на спинку лавки та вдає, що не помічає нас. А тоді я сміливо веду: — Мушу тобі дещо передати від театрального гурту, бо, на превеликий жаль, лише Дінорочка Дільшат має рота та має передавати новини, наче голуб якийсь, тож…

Мої очі фокусуються на дівочій фігурі. Бачу, як підкошується нога Гвендолін, але дівчина втримується.

— Тож?.. — продовжує Люци, але я не чую.

Гвен кашляє, затуляє рота тильною стороною долоні, і наступного разу з рота виривається… вода. З моїх вуст зривається зойк, упереміш з хрипотою.

— Гвен… — шепочу, змусивши Люциліана також глянути на дівчину. Вона згинається навпіл, продовжуючи кашляти. З її вуст, носа, вух витікає вода, якою вона давиться, і я вростаю у землю, тремтячи зсередини. Світ довкола починає огортати темрява, все пливе. Не чую, не бачу, не запам’ятовую та гублюся.

— Святий Духу… — шепоче Люциліан, а тоді зривається з місця так швидко, що за мить вже там. Це так не схоже на того мага, що я знаю, однак, може, я його зовсім не знаю.

Я бачу, як маги переходять на біг, скупчуючись біля Гвен, яка продовжує давитися водою, захлинаючись, падаючи додолу, тонучи та смикаючи ногами в передсмертних судомах.

Моя грудна клітина така різка. Я не бачу нічого, не можу поворухнутися на цих важких ногах, допоки навколо паніка, крик та жах. Допоки водники намагаються врятувати свою людину, яка захлинається. Водниця захлинається власною магією!

Мене штормить. Я на кораблі посеред океану, затягнута в порожнечу, вимкнена, перезавантажена та нестабільна. Зірочки вибухають перед очима, метеорити, кінець світу, народження, смерть, пустка.

Спочатку Суджі, потім Остін, за ним Бруна, а тепер Гвен. Чотири стихії збожеволіли, і якщо ланцюжок продовжуватиметься, то я наступна.

Я…

Вона помирає.

Гвендолін помирає.

Мої губи трясуться, поки очі топить вода.

— Що відбувається, Дінко? — поруч з’являється Ру, а я так швидко відстрибую назад, що вогневик шоковано відступає. — О Духу, чого ти скачеш, дурна!?

— Не підходь! — хриплю, дивлячись на його взуття, яке темніє, через слабкість очей. — Ніколи! Ніколи не торкайся мене! — мій голос зривається, тон просякнутий наказами та агресією, що повітря раптом колишеться. Я ледве не падаю додолу, намагаючись зорієнтуватися в просторі.

— Що за… — Ру пробує вивчити ситуацію, а коли помічає, як десятки магів намагаються відкачати дівчину, лається.

— Це я винна, — шепочу. — Це я-я винна!!! — хутко відступаю, гучно заридавши. Або просто закричавши. — Я думала… я не хотіла, щоб вона зустрічалася з…

Я протираю обличчя від сліз, а тоді зриваюся з місця, ринувши стрілою до корпусу академії, щоб зачинитися в кімнаті та скрутитися в кутку.

Мої блокнот та ручка падають десь позаду.

Ру кричить щось у слід.