Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

– Він перетворився на вовка і побіг в сторону замка.

– Він же перевертень.

– Так, але цього разу він точно не збирався перетворюватися, та ще й прямо на уроці.

– Я тут ні до чого.

– Думаю це Леля його зачаклувала. Він хотів мені щось про неї розповісти. Ти не знаєш де вона може тримати Олега і Лоло? – запитала Ліна.

– В кімнаті де двері, що тримають Вихор. Думаю Лоло вони теж туди забрали. Сірошерст чув як Леля говорила, що збирається згодувати усіх дітей і нас з дядьком Вихору. Коли він вийде, то почне поглинати все на своєму шляху.

– Тоді потрібно поспішати, треба звільнити їх до того як Леля випустить Вихор.

– Це безглуздо, що ми зможемо зробити? Краще перечекати тут.

– Я не покину своїх друзів, – сказала вперто Ліна.

– Ну то і йди собі, – відповіла Рута, – у мене друзів немає і я не збираюся ризикувати.

– А твій дядько? – запитала Ліна.

Рута не відповідала, але Ліна почула що її дихання прискорилось.

– Чому ти там ховаєшся? – раптом запитала Ліна. Це через твоє обличчя?

Рута знову нічого не відповіла і Ліна відчула себе ніяково.

– Це прокляття? – все ж запитала вона.

– Так, – тихо відповіла Рута.

І тут Ліні в голову прийшла ідея.

– А що як моя тітка зможе зняти прокляття? Вона дуже сильна відьма і знає багато інших відьом.

Рута трохи більше висунулася з-за шафи.

– А ти думаєш вона погодиться?

– Не знаю. Але я спробую її вмовити якщо ти допоможеш визволити Олега і Лоло.

Рута ще трохи повагалась, а тоді сказала:

– Ну добре, я допоможу.

Ліна від радості аж підстрибнула.

– Сірошерст показав мені таємні ходи в замку які тільки він знає. Ми зможемо потрапити в залу Вихора непомітно, – сказала Рута.

Вона натисла на стіну поряд із шафою і Ліна побачила як там відчинилися двері. Рута взяла підсвічник зі свічкою і першою пішла у вузький тунель у стіні, Ліна за нею. Вони йшли якийсь час, а тоді вперлися в стіну.

– Тут же нічого не має, – сказала приголомшено Ліна.

– Цей хід же не просто так називається таємним, – відповіла Рута.

Вона присіла навпочіпки і почала щось розглядати на підлозі біля стіни. Ліна схилилася над нею і побачила, що на землі були вицарапані якісь дивні літери. Рута водила по них пальцем, обираючи то одну то іншу у незрозумілому порядку.

– Що це таке? – запитала Ліна.

– Алфавіт мови домовиків.

– Не знала що у них є своя мова.

– Звісно є, як і у всіх.

– То це таємний хід Сірошерста? Цікаво чи є такий у нас вдома.

– У всіх будинках є, – відповіла здивовано Рута. – Інакше домовики не ходили б так непомітно.

Коли Рута закінчила, в стіні з'явилися двері.

– З іншого боку дверей не видно, їм здаватиметься що тут просто стіна. Тому вони нас не помітять, – сказала Рута і визирнула крізь щілину на зовні.

В залі було майже темно. Лише злегка мерехтіло світло від свічок.

– Ти щось бачиш? – запитала Ліна.

– Там хтось є, – відповіла Рута, – але я не можу його розгледіти, занадто темно.

Ліна визирнула і собі.

– Здається я бачу мавпу і лисицю, – сказала вона, – це – зачаровані діти.

– Я вже теж бачу, – відповіла Рута.

Аж раптом в іншому кінці кімнати голосно відчинилися двері і приміщення залило світлом.

– Знайшла! – голосно оголосила Леля, заходячи в кімнату. – Нарешті я знайшла потрібне заклинання.

За нею в залу влетіли два ліхтарика, що раніше супроводжували Руту. В руках відьма тримала стару величезну книгу. Леля водила по ній пальцями щось нашіптуючи. З появою світла дівчата одразу помітили тіней, що снували під стелею. Вони скупчилися і кружляли прямо над Лелею. Звірів тепер теж стало краще видно, вони позабивалися у кутки та тулилися під стінами.

– Поглянь, – прошепотіла Рута, – там Олег.

Ліна уважніше придивилася і помітила вовка, що сидів біля стіни. Одна з його лап була прив’язана за мотузку до ніжки старого фортепіано. А от Лоло ніде не було видно і Ліна вирішила що його теж перетворили на когось зі звірів. Леля відірвалась від книги і підійшла до дверей зі страшним звіром. Тіні посунули за нею.

– Леля зараз випустить Вихор! – скрикнула Рута. – Нам треба тікати звідси.

– Спочатку я звільню Олега, – відповіла Ліна, проте Рута схопила її за руку.

– Потім можемо не вибратися.

Та Ліну було не переконати. Вона впевнено вивільнила свою руку з Рутиної і сказала:

– Чекай мене тут, я звільню Олега і підемо разом.

Ліна ввійшла в залу і обережно, не потрапляючи на світло, попрямувала до Олега. Та щойно вона нахилилася над вовком, як той відсахнувся від неї і сердито загарчав. Спершу Ліна подумала, що Олег просто не впізнав її.

– Не хвилюйся, я зараз тебе звільню, – сказала Ліна.

Та Олег замахав головою і ще сильніше загарчав, а тоді ледве видавив із себе єдине людське слово: “Тікай!”.

– Ні, – стояла на своєму Ліна, – тільки разом.

Тоді Олег махнув головою показуючи десь вбік. Ліна глянула в тому ж напрямку і побачила, як їй спершу здалося, дві статуї. Одна нагадувала дорослу людину, інша – дитину. Та придивившись уважніше, вона зрозуміла, що то були Лоло та Северин, завмерлі з жахом на обличчі.

– Це Леля з ними зробила? – запитала Ліна.

Олег кивнув. А тоді знову махнув головою показуючи їй на вихід із зали. Та Ліна і не збиралася відступати. Вона схопила його лапу і почала розплутувати мотузку. Мотузка виявилася зачарована. На ній не було кінців, які б з’єднувалися і їх можна було розв’язати. Ліна почала по черзі пробувати всі заклинання які вона знала, але жодне не допомагало зняти мотузку.

Аж тут стало якось зовсім темно. Ліна обернулася і побачила що над нею схилилася темна істота без обличчя і простягла до них до них свою руку з довгими худорлявими пальцями. Ліна і Олег притислися до стіни. Тікати було нікуди. Аж тут Ліна відчула як на грудях у неї щось засвітилося і згадала про кулон, який подарувала їй тітка. Ліна дістала його і замахала перед тінню. Тінь одразу відсахнулася назад. Але не полишила їх, а продовжувала кружляти поряд. Раптом дівчинка відчула, як Олег штовхнув її в бік.