Герман Гессе - Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе

Йому подобалася ця ніжно-полохлива пісня. Що за кохання без таємниці! Що за кохання без ризику!

Ніжно пригорнувши Аґнес до себе, він гладив її, тримав її руку, тихо нашіптував пестощі, цілував повіки. Він був розчулений і захоплений тим, що вона так боялася і хвилювалася за нього. З вдячністю приймала вона його пестощі, майже смиренно, сповнена любові, горнулася до нього, але веселою так і не стала.

І раптом вона сильно здригнулася, було чути, як поблизу грюкнули двері і до кімнати стали наближатися швидкі кроки.

– О боже, це він! – скрикнула вона в розпачі. – Це граф. Швидко, через вбиральню ти можеш втекти. Швидко! Не видавай мене!

Вона вже штовхнула його до вбиральні, він стояв там один, обережно навпомацки орієнтуючись у темряві. За стіною він чув, як граф голосно розмовляє з Аґнес. Між одягом він пробрався до дверей, безшумно ступаючи крок за кроком. Він був уже біля дверей, що виходили в коридор, і намагався тихо їх відчинити. І тільки в цю мить, зрозумівши, що двері замкнені, він теж злякався, і його серце почало шалено і болісно битися. Це могло бути нещасною випадковістю, що хтось замкнув двері, доки він був тут. Але він у це не вірив. Він потрапив у пастку, він пропав; очевидно, хтось побачив, як він сюди заходив. Це буде коштувати йому життя. Тремтячи, він стояв у темряві і нараз згадав слова Аґнес на прощання: «Не видавай мене!» Ні, він її не видасть. Серце його калатало, але рішення зробило його непохитним, він завзято стиснув зуби.

Все це тривало кілька хвилин. Ось двері відчинилися з іншого боку, і з кімнати Аґнес увійшов граф зі світильником у лівій руці та оголеним мечем у правій. В ту ж мить Ґольдмунд різкими рухами вхопив кілька суконь і пальт, що висіли навколо нього і перекинув їх поверх руки. Нехай подумають, що він злодій, можливо, це хоч якийсь вихід.

Граф відразу ж побачив його. Повільно підійшов.

– Хто ти? Що робиш тут? Відповідай, або вдарю.

– Вибачте, – прошепотів Ґольдмунд, – я бідна людина, а ви такі багаті! Я все поверну, все, що взяв, пане, дивіться!

І він поклав речі на підлогу.

– Так, значить, ти крав? Нерозумно заради старого пальта ризикувати життям. Ти мешканець міста?

– Ні, пане, я безхатько. Я бідна людина, змилуйтесь наді мною.

– Припини! Мені дуже хотілося б знати, чи ти, бува, не набрався нахабства і не збирався напасти на вельможну пані. Але оскільки тебе все одно повісять, ми не будемо це розслідувати. Досить пограбування.

Він грізно постукав у зачинені двері і крикнув:

– Ви там? Відчиняйте!

Двері відчинилися, троє слуг стояли з оголеними мечами.

– Добряче зв’яжіть його! – крикнув граф голосом, повним презирства і пихи. – Це бродяга, який намагався тут красти. Замкніть його, а завтра вранці повісьте негідника.

Ґольдмундові зв’язали руки, він не опирався. Його повели довгим коридором, сходами вниз, через внутрішній двір, попереду слуга ніс факел. Перед круглим, оббитим залізом входом у підвал вони зупинилися; виявилося, що не було ключа; після суперечок і лайки один з наймитів узяв факел, слуга побіг назад, по ключа. Так стояли вони, троє озброєних і один зв’язаний, і чекали біля входу. Той, що був з факелом, з цікавістю посвітив полоненому в обличчя. У цей час повз них проходили двоє зі священиків, яких так багато гостювало в замку. Вони саме йшли з каплиці й зупинилися перед групою, уважно розглядаючи нічну сцену, як троє слуг і один зв’язаний чоловік стоять і чогось очікують. Ґольдмунд не помічав ані священиків, ані своїх охоронців. Він не міг нічого бачити, бо вогонь, який піднесли близько до його обличчя, засліплював йому очі. А за світлом у темряві, сповненій жаху, йому бачилося тільки щось аморфне, велике, примарне: безодня, кінець, смерть. Він стояв із застиглим поглядом, нічого не бачачи і не чуючи. Один зі священиків перешіптувався зі слугами з приводу того, що сталося. Коли він почув, що цей чоловік злодій і має померти, він запитав, чи був у нього духівник.

– Ні, – відповіли йому, – він щойно попався на гарячому.

– Тоді я прийду до нього вранці, – сказав священик, – перед ранковою месою, зі святим причастям, і вислухаю його. Ви відповідальні за те, щоб до цього його не вивели. З паном графом я домовлюся ще сьогодні. Хоч цей чоловік і злодій, він усе-таки має право кожного християнина на сповідника і причастя.

Слуги не посміли заперечувати. Вони знали священика, він належав до делегації, і вони не раз бачили його у графа за столом. Та чому б і не висповідатися бідному халамидникові? Священики пішли. Ґольдмунд стояв, потупивши погляд. Нарешті повернувся слуга з ключем і відімкнув двері. Бранця завели в склепінчастий підвал, спотикаючись, він спустився кількома сходинками вниз. Тут стояли дві триногі табуретки й стіл, це було приміщення перед пивницею. Підсунувши табуретку до столу, йому наказали сісти.

– Рано-вранці прийде священик, ти зможеш посповідатися, – сказав один зі слуг. Потому вони пішли, ретельно зачинивши важкі двері.

– Залиш мені тут світло, приятелю, – попросив Ґольдмунд.

– Ні, братику, цим ти можеш наробити біди. Обійдешся. Не роби дурниць і змирися. Та й скільки там те світло погорить? Через годину все одно згасне. Добраніч.

Тепер він був у темряві сам, сидів на стільчику, поклавши голову на стіл. Погано було так сидіти, і перев’язані руки боліли, проте ці відчуття тільки пізніше дійшли до його свідомості. Спочатку він просто сидів, поклавши голову на стіл, як на плаху, йому хотілося тілом і душею зробити те, що було у нього на серці: підкоритися неминучому, змиритися зі смертю.

Він просидів так цілу вічність, гірко схилившись і намагаючись прийняти покарання, увібрати його в себе, усвідомити і задовольнитися ним. Зараз був вечір, починалася ніч, а кінець цієї ночі принесе з собою і його кінець. Він намагався це зрозуміти. Завтра він уже не житиме. Він висітиме, він стане предметом, на який сідатимуть птахи і дзьобатимуть його, він стане тим, чим став майстер Ніклаус, чим стала Лена в згорілій хаті й всі ті, кого він бачив у вимерлих будинках і на переповнених трупами возах. Було нелегко це усвідомити й з цим змиритися. Саме усвідомити це було неможливо. Занадто багато було всього, з чим він іще не розлучився, з чим іще не попрощався. Ця ніч була дана йому для того, щоб це зробити.

Йому потрібно було попрощатися з прекрасною Аґнес, ніколи більше не побачить він її величавої постави, її світлого