Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

поета у вогненну мить творіння, Зорбас витав у тих височинах, де брехня і правда обіймаються, мов рідні сестри. Сидячи ось так навпочіпки, він відпочивав, голосно сьорбав каву й курив сигарету: день минув чудово, ліс був у нього в кишені — повне задоволення.

І Зорбас безоглядно ринувся далі:

— Ми своїм весіллям повинні утерти носа цим селюкам. Ти подивись, лишень, яку я тобі весільну сукню подарував! Тому й простирчав стільки днів у Кастро, моя кохана. Викликав двох відомих кравчинь з Афін і кажу їм: «Жінка, яку я беру, не має собі рівних ні на Сході, ні на Заході! Вона була царицею в чотирьох великих державах, тепер овдовіла, держави померли, і вона погодилась узяти мене. Тож я хочу, щоб і її весільна сукня не мала собі рівних. «Нехай буде вся з шовку й перлів,— кажу,— а знизу обшийте її золотими зірками, на праву грудь пришийте сонце, на ліву — місяць!» —«Але ж хто гляне на неї — осліпне! — закричали кравчині.— Очі їм випалить!» —«Ну то й що! — відповідаю я.— Аби моя кохана була жива-здорова!»

Мадам Ортанс слухала, спершись на стіну. Її брезкле зморшкувате обличчя залила напружена хтива усмішка, рожева стрічка на шиї мало не тріснула.

— Хочу щось сказати тобі на вухо...— прошепотіла вона, дивлячись крізь сльози на Зорбаса.

Він моргнув мені й наставив вухо.

— Я тобі щось принесла...— шепнула майбутня молода, влізши язичком у його волохате вушисько.

А тоді добула з пазухи хусточку з зав’язаним на одному ріжку вузликом і подала її Зорбасові.

Той узяв хусточку двома пальцями, розстелив її на правому коліні, потім відвернувся вбік і втупився поглядом у море.

— Ти не хочеш розв’язати вузлика, коханий? — запитала мадам.— Тобі зовсім не кортить узнати, що там?

— Спершу доп’ю каву,— відповів Зорбас.— Докурю сигарету. Я вже знаю, що там таке.

— Розв’яжи, розв’яжи вузлик...— благала сирена.

— Спершу докурю сигарету, я ж сказав.

І він докірливо глянув на мене, ніби мовив: «Це ти винен!»

Зорбас курив повагом, пускаючи дим носом, і не відривав погляду від моря.

— Завтра завіє сірокко,— озвався він нарешті.— Погода зміниться. Підуть у ріст дерева, набухнуть груди дівчат, тісно їм стане в кофтинках. Весна, шельма така, сатанинська пора!

Помовчавши, він провадив далі:

— Як добре, що цей світ є витвором сатани. Гарну жінку, весну, вино — все це витворив сатана, а бог сотворив ченців, піст, шавлію, бридких жінок,— тьху! — провалилося б воно все крізь землю!

При цих словах Зорбас кинув лютий погляд на бідолашну мадам, яка тепер скулилась у кутку, слухаючи його, і тільки час від часу благала:

— Зорбасе... Зорбасе...

Але він закурив нову сигарету й знову задивився на море.

— Навесні,— сказав він,— панує сатана; розпускаються пояси, розстібаються кохтини, зітхають баби... Гей, пані Бубуліно, забери геть свої лапи!

— Зорбасе... Зорбасе...— заблагала знову мадам.

Вона нахилилась, узяла хустку, втиснула її Зорбасові в руки.

Той викинув сигарету, вхопився за вузлик, розв’язав його і втупився в те, що опинилось на його розкритій долоні.

— Що це таке, пані Бубуліно? — гидливо скривився він.

— Кільця... Колечка. Моє золото... Обручки...— тремтячи» бурмотіла стара сирена.— Тут ось і кум, дай йому боже здоров’я, вечір гарний, сірокко, бог нас бачить, давай обручимось, Зорбасику!

Зорбас поглядав то на мене, то на мадам Ортанс, то на обручки. Зграя демонів боролася в ньому, але ще жоден не переміг. Нещасна жінка зі страхом ловила мій погляд.

— Зорбасику... Зорбасику...— воркотала вона.

А я вже підвівся на ліжку й чекав, який з різних шляхів обере Зорбас.

Раптом він струснув головою — прийняв рішення. Обличчя його проясніло, він плеснув у долоні й скочив на ноги.

— Ходімо надвір! — крикнув він.— Під зорі, хай нас бачить бог! Куме, візьми обручки. Ти вмієш співати псалми?

— Ні, не вмію,— відповів я, вже підхопившись із ліжка й допомагаючи підвестись мадам.

— Зате я вмію. Забув тобі сказати — був я й причетником, допомагав попові на весіллях, на хрестинах, на похоронах, вивчив тропарі вздовж і впоперек. Ходімо, моя Бубуліно, дибай, моя качечко, ходімо, французька бригантино, стань по праву руку від мене!

З усіх Зорбасових демонів цього вечора знову взяв гору пустотливий і добросердий. Пожалів Зорбас пристаркувату співачку, розтало його серце, коли він побачив, з якою мукою прикипіли до нього її каламутні вигаслі очі.

«Один біс,— бурмотів він, вирішивши не опиратися.— Коли я ще можу дати втіху жіночому роду, то треба дати!»

Вискочивши на берег, Зорбас обняв мадам за талію, подав мені обручки і, ставши лицем до моря, почав співати: «Благословен бог наш назавжди, і нині, і прісно, і во віки віків, амінь!»

Потім обернувся до мене:

— Пильнуй, хазяїне!..

— Цього вечора нема хазяїна,— відповів я,— є кум.

— Пильнуй, куме. Отже, як тільки я крикну: «Давай! Давай!» — зразу надівай нам обручки.

І він знову по-ослячому заревів: «За раба божого Алексіса й рабу божу Фортенцію, що обручаються з обопільної згоди, і за їхнє спасіння господу помолимось!»

— Господи помилуй! Господи помилуй! — замугикав і я, ледве стримуючи сміх і сльози.

— Є ще й інші тропарі,— кинув Зорбас,— але чорти б мене забрали, якщо я їх пригадую! Та повернімось до головного!

Він високо підстрибнув і крикнув:

— Давай! Давай!

І одразу простяг до мене ручисько.

— Простягай і ти ручку, моє цуценятко,— звернувся він до своєї нареченої.

Повна, роз’їдена від прання рука мадам тремтіла. Я надів обручки на їхні пальці, і Зорбас загорлав нестямно, як дервіш: «Обручається раб божий Алексіс із рабою божою Фортенцією во ім’я отця і сина і святого духа, амінь! Обручається раба божа Фортенція з рабом божим Алексісом...»