Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

головою й роззявленим ротом, ніби прислухався, аж раптом радісно скочив на ноги й рішуче кинув:

— Я їх спалю! Архангел кивнув, дав мені знак!

Він перехрестився й додав:

— Слава богу, полегшало!

Зорбас знову взяв його під руку.

— Ну ж бо, Йосифе, ходімо, і роби, що я скажу.

Потім обернувся до мене:

— Дай мені грошей, хазяїне, я підпишу папери. Тут вовки, а твоя милість вівця, вони тебе з’їдять. Дай мені волю. Будь спокійний, ці бугаї в моїх руках, опівдні ми поїдемо, і ліс буде в нас у кишені. Ходімо, чуєш, Захаріасе!

Вони вдвох тайкома прокралися до монастиря. Я подався далі у сосновий бір.

Зійшло сонце, небо й земля сяяли, тремтіла роса на листі. Переді мною спурхнув чорний дрізд, усівся на гілку дикої груші, змахнув довгим хвостом, розкрив дзьоба, глянув на мене й тричі насмішкувато свиснув.

Крізь сосни мені було видно, як з двору виходять один за одним понурі ченці з чорними накидками на плечах. Утреня скінчилася, і вони тепер ішли в трапезну.

«Як шкода,— подумав я,— така строгість, таке благородство, а душі в них уже нема».

Утомлений, невиспаний, я простягнувся на траві. Пахло безсмертником, жовтцем, розмарином, шавлією, дзижчали голодні комахи і впивалися в дикі квіти, збираючи мед. Вдалині чітко вимальовувались сині гори, схожі на клуби диму в сонячному мареві...

В мені все втихомирилось, і я заплющив очі. Мене пойняла тиха радість — немовби вся оця зелень навколо була раєм, а вся оця свіжість, уся оця легкість, усе оце дивне захмеління було богом. Бог змінює свій образ, і блажен той, хто здатен розпізнати його під кожною новою маскою. Часом він постає склянкою холодної води, часом сином, що підстрибує на наших колінах, часом грайливою жінкою, а часом короткою ранковою прогулянкою.

Поступово все навколо мене яснішало, легшало й переходило в сон. Сон і дійсність прибирали одне обличчя, і я спав, утішаючись дійсністю. Земля і рай злились воєдино. Життя здавалося мені дикою квіткою з великою краплею меду всередині, а моя душа — дикою бджолою, що смоктала його.

Несподівано моє раювання урвалося: неподалік почулися кроки й тиха розмова, потім веселий голос гукнув:

— Хазяїне, ходімо!

Наді мною стояв Зорбас, його очі блищали сатанинським блиском.

— Що, вже їдемо? — запитав я з полегкістю.— Усе гаразд?

— Усе! — підтвердив Зорбас, поплескавши себе по кишені піджака.— Ось він, ліс. Наша надія! А ще, прошу ласкаво, й сім тисяч, які проїла Лола!

Зорбас вийняв з пазухи пачку асигнацій.

— Візьми,— сказав він,— я погасив борг, тепер мені перед тобою не соромно. Тут і шкарпетки, і сумочки, і парфуми, і парасолька пані Бубуліни. І папужині фісташки, навіть і халва, що я привіз тобі як гостинець.

— Дарую їх тобі, Зорбасе,— сказав я,— щоб ти поставив свічку у свій зріст богородиці. Адже ти її скривдив.

Зорбас обернувся назад — з’явився отець Захаріас у своїй позеленілій замащеній рясі та в протертих черевиках, тягнучи за поводи двох мулів. Зорбас показав йому пачку сотенних асигнацій.

— Поділимося, отче Йосифе,— сказав він,— аби ти купив сто ок сушеної тріски й наївся її, бідолахо, наївся так, щоб у тебе всі затички повилітали. Щоб тебе вивернуло, і тріска дала вже тобі спокій.

Чернець ухопив замащені банкноти й сховав у пазуху.

— Я куплю гасу...— мовив він.

Зорбас притишив голос й нахилився ченцеві до вуха:

— Треба, щоб була ніч, щоб усі спали, і щоб був сильний вітер... Обіллєш стіни з чотирьох боків, намочиш у гасі всякого лахміття, ганчір’я, клоччя — що під руку попаде, і все це підпалиш... Зрозумів?

Ченця бив дрож.

— Ну, чого ти тремтиш, старий? Хіба тобі не наказав архангел? Гас! І хай збудеться воля господня! Бувай здоровий!

Ми посідали на мулів, я кинув останній погляд на монастир.

— То ти дізнався, Зорбасе? — запитав я.

— Про постріл? Казав же я, не псуй собі крові. Мав рацію Захаріас: Содом і Гоморра! Дометіос убив того гарненького послушника.

— Дометіос? Але за віщо?

— Не рийся в лайні, хазяїне, кажу ж тобі. Мерзота, гидь!

Зорбас оглянувся на монастир. Ченці вже виходили з трапезної й зачинялися в своїх келіях.

— Бодай вас земля проковтнула, святі отці! — вигукнув він.

Першою людиною, яку ми зустріли, спішившись уже вночі на нашому узбережжі, була Бубуліна — така собі копичка перед халабудою. Коли засвітили лампу, я, побачивши її обличчя, здригнувся.

— Що з тобою, мадам Ортанс? Ти захворіла?

Від тої миті, коли перед нею зблиснула велика надія — шлюб, наша стара сирена втратила свої непоясненні, потаємні чари. Вона намагалася витравити з себе все минуле, скинути з себе барвисте пір’я, в яке вбиралася, скубучи пашів, беїв, флотоводців... Прагнула стати серйозною, охайною, простою вороною. Чесною жінкою. Тепер вона не фарбувалася, не прикрашалася, не вмивалась — принюхувалась до себе.

Зорбас мовчав, тільки нервово крутив свіжонафарбованого вуса. Нахилившись над плиткою, розпалив її, поставив джезву й чекав, поки звариться кава.

— Бездушний! — раптом хрипко крикнула стара співачка.

Зорбас підвів голову, глянув на неї, і його очі потеплішали. Коли він чув благальний жіночий крик, то розчулювався, а в єдиній жіночій сльозі міг утопитись.

Засипавши каву й цукор, він мовчки помішував ложечкою.

— Чому я й досі невінчана? — проворкотала стара сирена;— Мені вже соромно людям в очі дивитись. Це ж ганьба! Ганьба! Тепер мені хоч вішайся!

Я втомлено вклався на ліжко, сперся на подушку й насолоджувався цією комічною і водночас до болю сумною сценою.

Тим часом мадам Ортанс, підступивши до Зорбаса, торкнулася його колін.

— Чому ти не привіз фати? — пронизливим голосом запитала вона.

Зорбас відчув, як тремтить у нього на коліні її повна рука. Це коліно було останнім клаптем твердої землі, за який вона, вже зазнавши безліч катастроф, ухопилася, щоб не втонути.

Зорбас це добре розумів, і серце його пом’якшало. Однак він і далі мовчав, розливаючи каву в три чашки.

— Чому ти не привіз фати, Зорбасику? — знову розітнув тишу пронизливий голос.

— У Кастро гарних немає,— відповів Зорбас.

Він подав нам каву й усівся навпочіпки в кутку.

— Я написав у Афіни,— провадив він,— щоб нам прислали одну з найкращих, написав і про білі свічки та шоколадні цукерки із смаженим мигдалем...

З кожним словом його уява розпалювалася все дужче й дужче, очі заблищали. Подібно до