Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

Він знову нерішуче поглянув на мене й поспіхом заговорив, не витримавши мого мовчання:

— Третя теорія ось яка: вічність існує і в нашому минулому житті, але нам дуже важко знайти її самим, нас заводять на манівці буденні турботи. Лише окремі, вибрані з вибраних, спромогаються і в цьому скороминущому житті жити вічністю. Решта були б пропали, та господь пожалів їх і ниспослав їм віру — завдяки цьому і юрба може прилучитися до вічності.

Митрополит скінчив, йому полегшало на серці. Він підвів на мене свої оченята з голими повіками й усміхнувся. Ніби казав: «Бач, що маю — те й даю тобі». Мене зворушило, що старенький ось так щиросердо пропонував мені, ледве запізнавшися зі мною, плоди всього свого життя.

В очах його стояли сльози.

— Ну, як тобі мої теорії? — запитав він і схопив у свої долоні мою руку.

Старенький дивився на мене так, ніби сподівався почути від мене, чи не пішло його життя намарне.

Він тремтів, а я знав, що над істиною стоїть інший обов’язок людини, незрівнянно вищий від неї.

— Ці теорії здатні врятувати багато душ, дідусю,— відповів я.

Обличчя старого митрополита проясніло — виходить, життя прожите не марно.

— Дякую, дитино моя,— прошепотів він і ніжно потиснув мою руку.

Раптом із свого кутка вихопився Зорбас.

— Вибачайте мені, але я маю ще й четверту теорію.

Я занепокоєно глянув на нього, а митрополит пожвавішав.

— Розкажи, дитино моя, добра й благословенна, що то за теорія?

— Що двічі два буде чотири! — серйозно мовив Зорбас.

Мирополит сторопіло втупився в нього.

— І п’ята теорія, старче,— вів далі Зорбас,— що двічі два не буде чотири. Вибирайте на здоров’я!

— Не розумію...— пробурмотів митрополит, розгублено глянувши на мене, ніби прохав допомоги.

— І я теж! — вигукнув Зорбас і зареготав.

Я обернувся до розгубленого старенького й перевів розмову на інше:

— А якими дослідженнями ви займаєтеся тут, у монастирі?

— Переписую старі рукописи монастиря, а цими днями взявся ще й за епітети, якими наша церква прикрасила Діву Марію.

Він зітхнув і додав:

— Постарів я, вже нічого іншого не годен робити. Легшає мені на душі, коли переписую всі ті оздоби Діви й забуваю про убогість світу.

Спершись на подушку, він забубонів, наче марив:

— Нев’януча Троянда; Благодатна Земля; Виноградна Лоза; Джерело; Ріка; Джерело, що несе дива; Небесні Сходи; Міст; Яхта; Затока; Ключ від раю; Зоря; Лампада; Блискавка; Вогненний Стовп; Полководець Заступник; Незрушна Фортеця; Неприступна Стіна; Прихисток; Пристановище; Утіха; Радість; Палиця для сліпих; Мати для сиріт; Стіл; Харч; Мир; Тиша; Пахощі; Духмяність; Мед і Молоко...

— Заговорюється, бідолаха...— тихо промовив Зорбас.— Накину, мабуть, на нього ковдру, щоб не мерз...

Він підійшов до митрополита, накрив його ковдрою, поправив подушку й сказав:

— Є сімдесят сім видів божевілля, так я чув, а це вже, виходить, сімдесят восьмий.

Зазоріло. У дворі вдарило дерев’яне калатало. Я висунувся з вікна й побачив слабосилого ченця з чорним покривалом на голові, який повільно обходив двір і бив молоточком по довгастій дощечці, що видавала мелодійний звук. Ніжний, гармонійний, закличний голос калатала повнив ранкове повітря. Соловей уже мовчав, а на деревах злякано защебетали перші вранішні пташки.

Звісившись із вікна, я зачаровано слухав промовисту мелодію калатала й думав, що навіть те найдосконаліше, що є в житті, може занепасти, зберігаючи гордовиту, сповнену благородства зовнішню форму, хоч уже й порожню. Душа відлітає, а її панцир, хитромудрий і просторий, який вона видобувала, наче мушлю, стільки віків, щоб він беріг її завжди, залишається недоторканим.

«Такими порожніми мушлями є,— казав я собі,— препишні кафедральні храми, які зустрічаєш по гамірних, уже безвірних містах — доісторичні чудовиська, що від них залишилися тільки кістяки, оголені дощами й сонцем».

У двері нашої келії хтось постукав, потім пролунав густий голос отця-економа:

— Вставайте на утреню, брати!

Зорбас підхопився й люто проревів:

— Що то був за постріл?

Він трохи почекав. Мовчання. Чернець, певно, ще стояв за дверима, бо якби пішов, то ми б почули кроки. Зорбас спалахнув і знову ревнув:

— Що то був за постріл, гей, ченче?

Тоді почулись швидкі кроки — вони віддалялися. Зорбас одним скоком опинився біля дверей і відчинив їх:

— Тьху, негідники! — гримнув він і плюнув услід ченцю, який поспішав утекти геть.

— Попи, ченці, черниці, епітропи[45], дяки — тьху на вас усіх!

— Ходімо,— сказав я,— тут пахне кров’ю.

— Якби то тільки кров’ю! — буркнув Зорбас.— Ти, хазяїне, іди на утреню, якщо матимеш від неї задоволення, а я піду розвідаю, що воно тут скоїлося.

— Ходімо звідси! — стояв я на своєму.— А ти зроби мені ласку — не пхай носа куди тебе не просять.

— Але я тільки туди й хочу впхати, хазяїне!

Він трохи подумав і хитро посміхнувся:

— Здається, диявол у великій своїй милості все чудово владнав. Знаєш, хазяїне, скільки може коштувати цей постріл у монастирі? Сім тисяч!

Ми спустилися у двір. Пахощі квітучих дерев, тиша, розкіш невимовна. Нас чекав Захаріас, він підбіг і схопив Зорбаса за руку.

— Брате Канаваро,— тремтячи, прошепотів старий,— треба втікати!

— Що то був за постріл? Когось убито? Слухай, ченче, кажи, поки я тебе не задушив!

У ченця затремтіло підборіддя. Він оглянувся довкола: двір порожній, келії зачинені, з розчахнутих дверей церкви хвилями котився спів.

— Ходіть за мною обидва,— шепнув Захаріас.— Содом і Гоморра!

Ми прослизнули попід муром, прошмигнули через двір і вийшли в сад.

Позаду монастиря — камінцем докинути — було кладовище. Ми пішли туди, пробираючись між могилами до каплички. Захаріас штовхнув двері і ввійшов усередину. Ми — за ним. Посередині на рогожці лежало розпластане тіло, загорнуте в рясу. У головах горіла свічка, у ногах — друга.