Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

Поруч із Джейн ішла першокласниця:

— А я сьогодні замовляю обід онлайн.

— Пощастило тобі, — сказала Джейн. Вона так любила, коли діти з легкістю спілкувалися, розповідали про все, що у них тільки на думці.

— Я не мала сьогодні замовляти обід, бо сьогодні не п’ятниця, але зранку мого маленького братика вкусила бджола, і він плакав, а моя сестра розбила склянку, і мама сказала: «Я божеволію!» — мала схопилася за голову, щоб продемонструвати всю драму ситуації. — І тоді мама сказала, що сьогодні я можу замовити собі обід, крім соку, але імбирного чоловічка можна, тільки не шоколадного. Бджоли вмирають, коли когось кусають, ти знаєш?

— Знаю. Це останнє, що вони роблять.

— Джейн! — панна Барнс підходила з повним кошиком із карнавальними костюмами. — Дякую, що прийшли сьогодні!

— М-м-м… Будь ласка, — сказала Джейн. Вона приходила кожного понеділка зранку із самого початку року.

— Я мала на увазі, у світлі останніх… ну всього, розумієте? — панна Барнс скривилася та переклала кошик в іншу руку. Вона підійшла ближче до Джейн та стишила голос. — Я більше нічого не чула про цю петицію. Пані Ліпманн сказала батькам, які все це розпочали, що вона хоче, аби вони це припинили. Крім того, вона дала мені помічника, котрий має спостерігати за дітьми, особливо за Зіггі та Амабеллою.

— Це добре, — сказала Джейн. — Але я впевнена, що петиція все ще розповсюджується.

Вона відчувала, як на неї та панною Барнс дивляться з усіх куточків майданчика. Ніби кожен з батьків спостерігав за їхньою розмовою. Мабуть, саме так почуваються знаменитості.

Панна Барнс зітхнула:

— Я помітила, що ви залишили Зіггі вдома у п’ятницю. Сподіваюся, вас не лякає наша тактика.

— Деякі батьки не дозволяють дітям гратися із Зіггі, — сказала Джейн.

— Та невже?

— Так. Тож я теж розпочала петицію, — сказала Джейн. — Я хочу, щоб усіх дітей, котрі не граються із Зіг­гі, виключили зі школи.

На якусь мить панна Барнс злякалася. А потім захилила голову та засміялася.

* * *

Харпер: Дуже добре, що школа сприймає ситуацію серйозно (принаймні так вони говорять), та коли ви бачите, як Джейн із панною Барнс стоять посеред майданчика та на весь голос сміються! По правді, мене це вибісило. Це було того ж ранку, що і напад. І — так — я вживатиму слово «напад».

Саманта: Напад! Ой не можу!

Розділ п’ятдесятий

Читання з батьками відбувалося надворі, на майданчику. Сьогодні Джейн була у Черепашому куточку (його так назвали, бо посеред пісочниці сиділа велетенська бетонна черепаха). На шиї в черепахи могли комфортно вмоститися дорослий і дитина, і панна Барнс виділила їм дві подушки та ковдру, щоб накрити коліна.

Джейн любила слухати, як читають діти: дивитися, як вони супляться, намагаючись розібрати слово, як тішаться, коли вдалося розплутати склади, як весело сміються над історією, котру читають, і як час від часу цю історію коментують. Сидячи на черепасі, коли в обличчя світило сонце, а ноги торкалися піску, Джейн почувалася, ніби у відпустці. Школа Пірріві була невеличкою і справді чарівною, і сама думка про те, щоб забрати Зіггі зі школи і змусити починати все спочатку десь без Черепашого куточка і без панни Барнс, сповнювала її жалем та обуренням.

— Прекрасно прочитав, Максе! — сказала вона, ще раз перевіряючи, що це саме Макс, а не Джош саме закінчив читати оповідання «Подарунок на день народження мавпочки». Маделін навчила її розрізняти хлопців Селести — у Макса на лобі родимка у формі полуниці.

«Про себе я його називаю Міченим Максом», — сказала якось Маделін.

— Ти читав дуже виразно, Максе, — сказала Джейн, хоч і не була в цьому впевнена. Але батькам казали, що треба знайти щось особливе і за це похвалити кожну дитину після читання.

— Ага, — байдуже сказав Макс. З’їхав з черепашої шиї, вмостився на піску, схрестивши ноги, та почав копати.

— Максе, — сказала Джейн.

Макс театрально зітхнув, піднявся на ноги і раптом побіг назад у клас, комічно молотячи руками та ногами, немов персонаж із мультфільму. Обидва близнюки бігали так швидко — Джейн навіть не думала, що п’ятирічні діти на таке здатні.

Джейн перевірила імена у своєму списку, щоб побачити, кого панна Барнс пришле до неї наступним. Амабелла. Макс майже врізався у неї, коли вона йшла майданчиком до Джейн — опустивши свою кучеряву голівку, та з книжкою в руках.

— Привіт, Амабелло! — радісно гукнула її Джейн. «Твоя мама та її друзі розповсюджують петицію, щоб Зіггі виключили зі школи, бо думають, що він тебе кривдить, моя хороша. Може, ти мені скажеш, що насправді відбувається?»

Їй сподобалась Амабелла з самого початку уроків читання. Вона була тихою дівчинкою із серйозним ангельським обличчям, не любити її було просто неможливо. Вони із Джейн мали дуже цікаві розмови про ті книжки, котрі спільно читали.

Звісно, їй не слід нічого говорити Амабеллі про те, що відбувається із Зіггі. Це було б неприпустимо. Це було б неправильно.

Звісно, вона нічого не скаже.

* * *

Саманта: Зрозумійте мене правильно, мені подобається панна Барнс, і кожен, хто днями пасе череду п’ятирічних дітей, заслуговує на медаль. Але думаю, що відправити Амабеллу читати із Джейн того дня було найневдалішою ідеєю на світі.

Панна Барнс: Я помилилася. Зрештою, я — людина, і припускаюся помилок. Батьки часом думають, що я — машина, і вони можуть вимагати грошей за кожну помилку вчителя. І знаєте що, не хочу сказати нічого поганого про Джейн, але вона того тижня теж помилилася.

* * *

Амабелла читала Джейн книжку про сонячну систему. Для першачків то була книжка найвищого рівня, і, як завжди, Амабелла читала її вільно і бездоганно виразно. Єдине, що могла зробити Джейн — це перебивати її час від часу та ставити запитання про прочитане. Але сьогодні Джейн було дуже складно проявляти інтерес до сонячної системи. Все, про що вона могла думати, — це Зіггі.

— Як ти гадаєш, на що схоже життя на Марсі? — зрештою запитала вона.

Амабелла підвела голову:

— Життя на Марсі неможливе, бо ми здатні дихати лише в атмосфері, а там надто холодно і надто багато вуглекислого газу.

— Правильно, — сказала Джейн, хоч їй треба було б поґуґлити, щоб у цьому впевнитися. Мабуть, Амабелла вже розумніша за неї.

— Тож там було б дуже самотньо, — сказала Амабелла через хвилинку.

Чому така розумна дівчинка, як Амабелла, не каже правди? Якщо це Зіггі, чому б їй просто про це не сказати? Чому не вказати на нього? Це було так дивно. Діти зазвичай такі ябеди.

— Люба, ти ж знаєш,