Єфремова Анастасія - Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія

- А хто ти така – чую дитячий голос, який ставить важливе питання. Можливо я твоя майбутня друга мати, та це не точно.

- Я подруга Нелі

- Ти обманюєш, всі її подруги старезні бабусі.

- Соня, ось ти де – долинає голос Нелі і я відчуваю полегшення – Дитинко, це…

- То твоя подруга? Але бабуся, вона не стара,

- І то правда. Це онука моєї знайомої. Приїхала погостити. Ліз, до мене зараз зайде Антон Павлович, то ж побудь із Сонею, якщо ти все ж таки вирішила зостатись.

- Добре.

- То тебе звати Ліза?

- Так. Чим ти полюбляєш займатись?

- Я люблю коли мені читають. Зараз принесу книгу – така мала і самовпевнена – Ось цю. Ти сідай на стілець, а я на канапу. Зазвичай я лежу у татка на руці, але ми з тобою ще мало знайомі

Наступна година промайнула в читанні. В мене не було до цього частих контактів з дітьми, але ця п’ятирічна малеча дуже уважно слухала мене, так ще й поправляла, якщо я когось із героїв не вірно називала.

- Ліза, я хочу їсти.

- Я зараз подивлюсь, що є для тебе.

***Олексій***

- Дякую, Світлана Федорівна – дякую тещі за сніданок й збираюсь йти на роботу.

- Тато, а ти не відвезеш мене до Нелі?

- Ні, мала, вона ж на роботі теж. Може на вихідних, якщо Нелі буде вільна, то ви з нею пограєтесь.

- Але там і так є з ким гратись. Я підготувала книгу вже.

- І з ким же там є ще гратись? – це щось цікаве. Невже в неї знову нафантазовані друзі?

- Ліза мені книгу вчора читала, а ще нагодувала оладками.

- Зачекай, повтори ім’я.

- Ліза, це онука подруги Нелі. – а я вже понадіявся

- Я запитаю у Нелі, домовились, котику?

У відповідь мала активно в знак згоди замахала головою.

План на день був розписаний, можна сказати по хвилинах. Вранці клінічний розбір, обхід, прийом, зустріч з постачальниками, вечір з дитиною.

- Заходь, Нелі. Щось сталось? – запитую жінку, а сам не відриваюсь від звіту.

- Льоша, там в дев’ятій палаті хворий дуже хоче тебе бачити.

- Що конкретно сталось?

- Він не хоче виписуватись.

- Це ще що за новини?

- До дружини повертатись не хоче, благає ще хоча б пару днів.

- А з чим він у нас?

- Пневмонія

- Ну то дай чолов’язі ще два дні лікарняного притулку. А що за Ліза з тобою живе?

- Та наша Ліза й живе.

- Ага, зрозумів. Ну продовжиш йому ще пару днів. Хай відпочиває.

- Льоша, подивись на мене – каже жінка і я змушений відірватись від бумаг – Наша Ліза вже другий день живе у твоїй кімнаті – від почутих слів щось ніби обірвалось. Я встав, швидко скинув халат й почав рухатись на вихід – Ключі в тебе є?

- Так

Чому завжди дорога до щастя така довга? Люди котрі кажуть, що їм ніхто не потрібен, брешуть. Адже вони або втратили, або так і не віднайшли своє справжнє кохання. Без неї, немов не існувало й мене. Я чотири місяці немов жив з однією рукою й ногою. Я чотири місяці засинав з її сорочкою й чотири місяці мріяв про зустріч.

Вставляє ключ й провертаю.

- Нелі, ти чого так ран…

Між нами запала прірва з тиші. Невмолимо довгі секунди простягались до поки, ми не почали помалу йти один одному на зустріч з кожним кроком пришвидшуючи темп. В який момент Ліза стрибнула мені на шию, обхопивши ногами за талію. Я стояв вдихаючи рідний аромат без єдиної думки коли-небудь розкрити обійми.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно