Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

— Знайомий із найманими вбивцями?! — прошипів хлопець.

— Знайомий. Ти не з них.

— Впевнений?

— Я знаю. Я дзеркало. Коли я маю досвід, є з чим порівнювати, я не помиляюся. А ти дажан. Я бачив дажанів, багато. Вони намагалися вмовити Ярена вчити їхніх дітей, вирішили, що він зняв власноруч накладену заборону на навчання професійних воїнів, коли дізналися про мене. Довелося їм пояснити, що я і не воїн, і не маг, так, серединка на половинку. І навіть не дажан, я не збираюся перетворювати свій дар на зброю.

— Ти божевільний, — виніс вердикт хлопець.

— Я просто допитливий, — не погодився Ярослав. — Мені треба знати, як ти виглядаєш. Інакше спати не зможу. До речі, ти не належиш жодній касті. Дуже дивно для дажана. Адже тобі не п'ятнадцять років.

— Ти й так усе про мене знаєш.

— Не все. Я просто порівнюю і логічно мислю. Роблю висновки. Прокручую їх у голові під різними кутами. Потім говорю вголос і дивлюся на твою реакцію.

— Ти теж дажан, — у голосі пролунав глум.

— Ні, мене один знайомий дракон навчив. Він молодий. З ним можна розмовляти.

— Добре, — сказав хлопець.

— Що добре? — поцікавився Ярослав, намагаючись підбадьорливо посміхнутися.

— Можеш мене лікувати, — милостиво дозволив.

— Не боїшся? — усміхнувся Ярослав.

— Чого? Що ти розповіси, як я виглядаю невтішним магам? Ти не розкажеш. Тобі подобається носитися з таємницями. Як дракону. Напевно, також у свого знайомого навчився. Не треба задирати брови. Я справді дажан. Мене теж вчили бачити людей.

Хлопець перестав пожирати очима обличчя Ярослава і той зрозумів, що весь той час, поки дивився у тигрині очі, жодного разу не моргнув. Зійшлися тигр і кобра, вирішили пограти у переглядки.

Обличчя дажана виявилося під стать рукам і очам. Не всі ельфи мають таку досконалу зовнішність. Лице худе і дуже красиве, тонконосе, з високими вилицями, куточками губ завжди піднятими вгору і бровами врозліт.

— Шкода, що ти не дівчина, — сказав Ярослав. — Така зовнішність пропадає. Навіщо чоловікові така зовнішність?

— Не знаю, — пробурмотів хлопець, намагаючись виплутатися з рукавів. — З батьками не пощастило і з прабабкою ельфійкою.

Йому дуже заважали браслети й ромби, що чіплялися за тканину своїми кільцями, а ще втрата крові.

— Давай допоможу.

— Допомагай, — байдуже сказав хлопець.

— Цікаво, ти завжди такий блідий, чи то від втрати крові? — задумливо спитав Ярослав, розправляючись із рукавами.

— Завжди, — навіщось відповів хлопець. — Як там зовсім страшно?

— Так собі, — Ярослав уважно оглянув довгий поріз майже через всю спину. Потім старий шрам під лопаткою. — Дивні люди. Бачать перед собою істоту з явною домішкою ельфячої крові і тицяють колюче-ріжучими предметами як у людину. Навіть у людей без усяких домішок буває серце з правого боку. Дзеркальна хвороба називається, якщо я правильно пам'ятаю.

Хлопець завмер і наче скам'янів.

— Ти не напружуйся, — попросив цілитель-початківець. — Мені це заважає. Зараз погрію долоні і лікуватиму. Буде трохи боляче, зате надійно.

Ярослав склав долоні хрестом, ліва зверху і почав обережно їх розводити, наче хтось невидимий надував кульку стиснуту долонями. Пальці так само повільно згиналися, обіймаючи кульку. Повітря, укладене в долонях, нагрівалося, ставало пружним і густим. Потім увібрати тепло в себе і різко розвести руки.

— Сволота! — заволав хлопець, коли Ярослав торкнувся порізу нагрітими долонями. — Трохи боляче! Ти в якого майстра тортур стажувався?!

— Заткнися! — гаркнув на пацієнта Ярослав. — Ти мені заважаєш. Я ж сказав, у мене немає дару цілителя. То з якої радості ти розраховував на анестезію? Ти ще загальний наркоз зажадав би. Хоча це не проблема. Стукнув би чимось по голові і все.

— Що все? — дуже поганим тоном спитав дажан.

— Тупий? Свідомість би втратив і нічого не відчув. Все.

— Знову все?

— Все в значенні все. Порізу нема. Шрам є. Гарний, до речі, тоненький, із зовнішністю поєднується.

— Ти хто такий? — чомусь зацікавився пацієнт.

— Своєчасне питання, — оцінив Ярослав. — Ярослав я. Учень Ярена. Єдиний і у чомусь неповторний.

— Ельфа?

— А ти знаєш Ярена не ельфа?

— Що за кретинська звичка відповідати питанням на запитання?!

— Чудова звичка. Загальноміська. Від євреїв навчились. Хоча, звідки тобі знати, хто такі євреї?

— Ти мені не подобаєшся, — сказав дажан, зло примруживши очі. Кіт котом, зараз ще шипіти почне і шерсть здибить, щоб більшим здаватися.

Ярослав хихикнув, уявивши, як у пацієнта стає дибки волосся.

— Дивно, — сказав, загнавши недоречний сміх глибше. — У мене все навпаки. Якби ти був дівчиною, я б за тобою приударив.

— Ти мені дуже не подобається.

— А з фантазією в тебе, здається, туго.

— Не смій мене більше переслідувати. Вб'ю.

— І з вдячністю проблеми, — зауважив Ярослав, спостерігаючи, як хлопець натягує на себе пропилену куртку з дірявою спиною. Спритно натягує і не кривиться. Хоча Ярослав був упевнений, що наслідки його лікування ще болять. На собі випробував.

— Як ти намотуєш цей шарф? — спитав Ярослав, коли хлопець узявся за довгий відріз.

— Легко, — озвався хлопець.

Він любовно розправив синю тканину, накинув на голову, обмотав шию обома кінцями, потім один кінець підняв на обличчя, другий завів за спину і підняв з підлоги звичайну непримітну шпильку.

— А я думав, — висловив розчарування Ярослав.

— А ти не думай. Шкідливо тобі думати. Каташ слизький, в інший спосіб його не закріпити.

— Каташ? — зацікавився Ярослав. На вигляд ніби на шовк схоже.

— Тканина, — сказав Дажан, побовтавши вільним кінцем своєї синьої ганчірки. — Каташ називається. Її роблять із водоростей з такою самою назвою. Заміжні ланійки закривають нею обличчя, у них не можна стороннім людям дивитися на обличчя заміжньої жінки. Крізь цю тканину навіть за допомогою магії нічого не роздивишся.