Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

делегати та міністр закордонних справ Австро-Угорщини «окремо підписали таємний протокол про створення українського коронного краю у межах Австро-Угорщини».

Підписання документа було акцією, по-перше, добре скоординованою: «повертаючись до Бреста, делегація (УНР. — Д. Я.)» не забула заїхати «до Львова, де таємно отримала від провідних галицьких діячів проект статуту українського коронного краю в Австро-Угорщині». По-друге, спільна віденсько-київсько-львівська угода мала виразно антипольську спрямованість. Чому націонал-соціалістичні політики пішли на це, пояснити з огляду на здоровий глузд неможливо.

Так само як неможливо зрозуміти і таке: «Через те, що з вини українців полякам стало відомо про існування таємного протоколу про український коронний край, австро-угорська дипломатія змусила делегацію УНР погодитися на деякі зміни статті II мирного договору, в якій було зафіксовано північно-східний кордон України. Так постав т. зв. «Холмський протокол». Його узгодили у Відні Севрюк та Візнер. Суть полягала в тому, що північно-західний кордон УНР міг бути посунутий на схід від лінії, зафіксованої у II статті мирного договору, якби цього зажадало місцеве населення. Виявити це мав референдум. Така корекція насправді не змінювала суті угоди, що ґрунтувалася на етнографічному принципі» [121].

Констатація

Зазначена угода, а вона має бути правовим документом, базувалася не на принципах права, а натомість на невідомому у юриспруденції «етнографічному принципі». Цей принцип по суті своїй був сегрегаційним і в цьому сенсі нічим не відрізнявся від «правових» норм щодо євреїв, які запроваджував у суспільне життя Німеччини гітлерівський уряд або на які спирався, наприклад, режим апартеїду в Північно-Африканській Республіці.

Сучасні оцінки IV Універсалу

За вісім десятиріч, що минули після тих овацій і того хорового співу, дослідники зробили серед інших і такі висновки:

— проголосити Універсал «схильну до федеративного зв’язку з Росією» Раду «підштовхнули більшовицький наступ на Україну та необхідність якнайшвидшого укладання миру»[122];

— чотири універсали — «визначні акти державотворення»;

— «Перші нормативно-правові акти періоду УНР мали більше політико-декларативний характер»;

— «практично усі конституційні акти УНР спиралися на концепцію правової держави»[123].

Натрапити в спеціальній літературі можна і на порівняння всіх універсалів, «які формували основи української держави», в т. ч. IV-го, з Декларацією про державний суверенітет України[124]. Нам важко сперечатися з фахівцями. «Вимушено» — так «вимушено», «підштовхнули» — так «підштовхнули». Папір такий — він усе стерпить. Наприклад, таке:

— «автономію і самостійність не слід протиставляти, бо вони визначають не форму державності, а етапи її становлення, повноту, рівень суверенності»;

— «ідейні джерела поглядів провідників ЦР на українську державність містяться як в історії національно-визвольного руху на Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Буковині, Закарпатті, адже він розвивався на загальноєвропейських, а не тільки російських традиціях»;

— «провідники Української революції будували не тільки вільну і незалежну Україну, а й Україну Велику, але велику не територією чи пануванням над іншими народами, а велику соціально-моральними якостями»;

— «ідея української державності, що утверджувалася в ході революції, сприяла консолідації не лише українців, а всього різнонаціонального населення України»;

— «до сфери державотворчої діяльності ЦР входили: вироблення ідеології державного будівництва, моделювання форм держави, вибір її оптимальної моделі з урахуванням світового досвіду, національних традицій, об’єктивної ситуації і ментальності українського народу»[125].

Ознайомившись із цими перлинами, кожен має право зробити свої висновки. Глибокодумний та, напевно, єдино правдивий належить одному з провідних експертів у галузі історії тих часів, Владиславу Верстюку. Виявляється, саме «більшовицький переворот підштовхнув українців до проголошення Української Народної Республіки, а згодом, у січні 1918 р., — до оголошення повного державного суверенітету». Причина — «саме в такий спосіб українці намагалися залишити на скрижалях всесвітньої історії свій власний рядок, дистанціюватися від громадянської війни, яка розгорталась в Росії»[126].

Одним словом, якби не Ленін, так би і ходили під москалями — бо чого тоді, спитати б, залишати отаке паскудство на отих «скрижалях»?

Менш пафосно оцінювали ситуацію польські сусіди. Вони також мали на це право — хоча б тому, що угоди в Бресті укладалися і за їхніми спинами, і їм на шкоду.

Саме тому польські політичні сили розгорнули широку пропагандистську кампанію, що мала антиукраїнський характер, засуджуючи таємний додаток Брест-Литовської угоди. Ліга польської державності 15 лютого 1918 р. у зверненні до народу цілком справедливо вказувала: кордон, установлений Центральними державами між Польщею й Україною, є «збиткуванням над принципом суверенності та справедливості», а договір з Україною укладено за рахунок польських національних інте­ресів». У цитованому дослідженні Ігор Томюк наголошується: «<...> приєднання Холмщини і Підляшшя до України за таємним протоколом Брестської угоди викликало хвилю політичних протестів і вороже ставлення з боку поляків до України, а восени 1918 р. — криваве збройне протистояння <...> Відтак нелегко здобуте порозуміння у польсько-українських стосунках напередодні світової війни було втрачено»[127].

Для повноти картини відзначимо: таку точку зору поділяють не всі віт­чизняні фахівці. Наприклад, В. Матвієнко вказує: оскільки Австро-Угорщина Брестський мир з Україною не ратифікувала, остільки більша частина Холмщини, яка перебувала в австро-угорській зоні окупації, опинилася під польським управлінням. До кінця 1918 р. північна Холмщина, Підляшшя та частина Західної Волині були окуповані (виділено нами. — Д. Я.) Польщею[128].

Були чи не були — це питання для іншого дослідження.

Констатація

Всеєвропейського масштабу авантюра з проголошенням на території частини Російської республіки самостійної Української Народної Республіки примарного тоді українського народу мала катастрофічні гуманітарні, політичні, економічні наслідки, загнала країну та народи, що її населяли, в глухий кут, вийти з якого вони не можуть до сьогодні. І невідомо, чи зможуть взагалі.

УЦР: життя після смерті

Не можна сказати, що авторів цієї авантюри не попереджали: досить перечитати добре відомі науковому загалові документи. Наприклад, у звіті про відновлене 12 січня засідання Малої ради знаходимо: «Д[обро]-дій Лібер, який виступає від імені меншовиків і Бунду, намагається довести хибність такого важкого кроку, як оповіщення самостійності. Під галасування публіки на хорах він називає акт «хованням від страху голови під крило» (шум, вигуки «Годі!», «Геть!», «Неправда!»). <...> Дехто з пуб­ліки вжив навіть недостойні лайки по адресі промовця». «Виступали також, — читаємо далі, — міністр великоруських справ д-дій Одинець і контролер д-дій Золотарьов. Д-дій Одинець звернувся до партій з проханням з огляду на наступаючий кризис міністерства переглянути справу з його перебуванням там (вигуки «В одставку!», «Готуйте купе!»). Д-дій Золотарьов повідомив про причини свого виходу зі складу міністерства». По доповіді брестських делегатів лідер Бунду Рафес заявив: «Справа миру в Україні йде шляхом, якого демократичним вважати не можна. Десь щось обговорюють, підписують, але ми про це не знаємо. <...> Метод української делегації є метод тайної дипломатії», делегація «весь час стояла на точці національного егоїзму (виділено нами. — Д. Я.). Слухачі з хорів не раз переривали його то дружними оплесками, з одного боку, то ще більш дружним сичанням і вигуками