Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Як сталося, що ти залишився тут так надовго? Схоже, тобі тут несолодко ведеться...

Він кивнув.

— Таки несолодко. Я не знаю, як дістатися дому. Нас вели сюди дивними стежками. Я вважав, що запам’ятав шлях, але, скільки не шукав, не міг знайти жодної з них. Можна було б піти світ за очі, але тоді, можливо, я загубився б іще сильніше. До того ж, знаю, що тут можу протриматися. Кілька тижнів, — і передмістя відбудують, селяни повернуться до своїх домівок, хай хто там переможе. Селюки вважають, що я святий, що тут молюся та медитую. Інколи я спускаюся в долину, і вони підходять по благословення, а натомість дають їжу та питво, яких мені вистачає надовго.

— А ти що, святий? — поцікавився я.

— Ні, удаю із себе святого, — відказав він. — Це робить їх щасливими, а мене ситим. Тільки дивися, не патякай про це.

— Звісно, я нікому не скажу. Та вони б мені й не повірили.

Він знову розреготався.

— Твоя правда.

Я підвівся й підійшов до того місця, звідки міг бачити Вежу. Драбини валялися долу, а мертві тіла щільніше всіяли землю. Ознак сутички всередині мурів я не помітив.

— Що, браму відчинили? — гукнув Дейв здалеку.

— Ні. Гадаю, ті, хто потрапив усередину, не впоралися зі своїм завданням.

— А чорно-зелений прапор підняли?

— Я його не бачу.

Він теж підвівся й підійшов до мене, прихопивши обидві пляшки. Простягнув мені мою, і ми обидва випили.

Ті нападники, які були під мурами, почали відступати.

— Гадаєш, вони вирішили забратися чи готують новий штурм? — запитав Дейв.

— Поки що незрозуміло...

— Хай там як, а сьогодні в долині можна багато чим розжитися. Варто тільки погуляти навкруги, — і здобудеш, скільки зможеш прихопити.

— Мені цікаво, — проказав я, — чому Далт знову штурмує цю фортецю, якщо він приятель королеви та її синка?

— Здається, він приятелює лише зі сином, — сказав Дейв. — А того наразі тут нема. Стара ж леді, кажуть, справжня сука. До того ж цей хлопець найманець. Може, тепер Касман найняв його, щоб її скинути.

— А може, її навіть нема у фортеці, — припустив я, не маючи жодного уявлення, як тут рухається час, але подумки звертаючись до своєї останньої зустрічі з королевою. Ця картина наштовхнула мене на несподіваний висновок.

— До речі, як звати принца? — запитав я.

— Рінальдо, — відповів Дейв. — Кремезний рудий хлоп’яга.

— То вона його мати! — мимоволі вирвалось у мене.

Він зареготав.

— Аби стати принцом, треба, щоби твоя мати була королева.

— Але... тоді... — Бранд! — промовив я. — Бранд із Амбера.

Він кивнув.

— То ти чув цю історію раніше...

— Не всю, — заперечив я. — Тільки ці імена. Розкажи мені.

— Отже, вона підманула одного амберита, принца на ім’я Бранд. Подейкували, що вони зустрілися під час якоїсь магії та знюхались із першого погляду. Вона не хотіла його відпускати, і я чув, наче вони таємно одружились. Але його не цікавив трон Кашфи, хоча вона й була не проти бачити на ньому Бранда, одного серед усіх. Він багато подорожував, був відсутній подовгу. Я чув, наче Дні Темряви кілька років тому — це його рук справа, і що тоді він і загинув у великій битві між Хаосом й Амбером, на руках у своїх родичів.

— Так і було, — підтвердив я, і Дейв подивився на мене скоса, здивовано й допитливо водночас. — Розкажи мені ще про Рінальдо, — поквапливо додав я.

— Нема чого багато розповідати. Вона його народила, і, кажуть, навчила деяким магічним штучкам. Батька свого він добре не знав, бо цей Бранд майже не бував удома. Зіпсована дитина. Багато разів утікав з дому й вештався з бандитським кодлом...

— Із людьми Далта? — уточнив я.

Дейв кивнув.

— Гасав із ними скрізь, кажуть люди. Навіть попри те, що його мати оголосила винагороди за їхні голови.

— Зачекай. Ти кажеш, що королева насправді ненавиділа цих злочинців і найманців...

— «Ненавиділа» — це занадто. Вона раніше просто ніколи не переймалася через них, але коли її синок заприятелював із ними, гадаю, оскаженіла.

— Вважала, що вони погано впливають на нього?

— Ні, гадаю, їй просто не подобалося, що він постійно втікає до них, тільки-но посвариться з нею, а вони радо його приймають.

— Але ж ти кажеш, що після того, як Далт підтримав її проти Шару Гаррула, вона подбала, аби Далту заплатили зі скарбниці Вежі, та дозволила йому і його людям піти геть?

— Ну. Тоді Рінальдо страшенно сварився з мамцею, саме з цього приводу. І вона, врешті-решт, здалася. Так казали мені хлопці, які бачили це на власні очі. То був один із рідкісних випадків, казали вони, коли син виступив проти неї та переміг. Власне, тому цим хлопцям і довелося дезертирувати. Королева наказала стратити усіх, хто чув це. Однак вони примудрилися втекти.

— Крута вона, ця леді...

— А то.

Ми повернулися до того місця, яке обрали для обіду, й ще трохи поїли. Вітер завивав тепер іще пронизливіше, а на морі розгулявся шторм. Я поцікавився у Дейва, чи знає він щось про великих почвар, схожих на собак, і почув, що зграї таких істот, найімовірніше, бенкетуватимуть сьогодні вночі під мурами фортеці. Ці почвари були місцевими.

— Ми з ними ділимо трофеї, — додав Дейв. — Мене цікавлять солдатські пайки, вино та коштовності. А їх — лише трупи.

— Тобі який зиск із коштовностей? — запитав я.

Він стривожено поглянув на мене, наче я збирався його пограбувати.

— Та в мене їх багато й нема. Просто я людина заощадлива, — пояснив. — Мабуть, просто перебільшив трохи. До того ж, ніколи не знаєш, як складеться життя.

— Маєш слушність.

— До речі, як ти сюди прибув, Мерлю? — запитав поспішно він, наче бажаючи перевести розмову на інше.

— Пішки.

— Дивно це. Сюди ніхто не приходить із власної волі.

— Я не знав, що потраплю сюди. І не думаю, що залишуся тут надовго, — сказав я, дивлячись, як він грається невеличким ножем, якого знову витягнув зі шкури. — Не думаю, що зараз слушний час спуститися до фортеці й попроситися погостювати.

— Це так,