Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

і народ почав хвилюватися. Може, королеву десь утримують силою? Може, вона там підшукує нам союзників? Може, у неї любовний роман? Здається, вона час від часу надсилала додому повідомлення, але в них було банальне заспокійливе бла-бла-бла, нічого суттєвого. Звичайно, може, вона секретно спілкувалася з ким треба, але таким людцям, як я, про це знати не випадало. Разом із нею поїхали й дуже непоганий ескорт та почесна варта, і варта ця була не тільки для блиску. В ній служили загартовані бійці, круті горішки, хоча вона й виряджала їх, як франтів. Тому точилося багато розмов навколо того, що ж відбувається насправді.

— Одне питання, якщо можна, — перервав я його. — А яка роль короля у всьому цьому? Ти про нього не згадав, але ж він мусив про це знати...

— Короля не було. Помер... А з королеви гарненька вдовичка вийшла, і на неї насідали з усіх боків, щоби вмовити її знову піти до вінця. Але вона просто безперестанно міняла коханців та плела інтриги. Обирала любчиків зазвичай серед воєначальників або впливових аристократів, або поміж таких, хто належав водночас і до тих, і до інших. А коли вона вирушила у цю подорож, то залишила замість себе сина.

— То, значить, ви мали принца, достатньо дорослого, щоби керувати королівством?

— Так. До речі, саме він розпочав цю кляту війну. Зібрав усе військо, але те, що побачив, його не задовольнило, тому принц звернувся до свого друга з дитинства. Хоча того хлопа всі вважали злочинцем, він, проте, командував великим загоном найманців. Звали його Далт...

— Хвилинку! — вигукнув я.

Я гарячково пригадував історію, яку одного разу чув від Джерарда, — про дивака на ім’я Далт, який на чолі свого приватного війська напав на Амбер та ще й мав неабиякий успіх. Довелося навіть викликати Бенедикта, щоби протистояти нападу. Вороже військо зазнало поразки біля підніжжя Колвіра, а Далта серйозно поранили. Хоча ніхто не бачив його тіла, всі вирішили, що від таких ран він мав померти. Але, виходить, ця історія мала продовження.

— А як зветься твоя країна? — запитав я. — Ти так і не сказав. Звідки походиш, Дейве?

— Наше королівство зветься Кашфа.

— То ваша королева — це Джасра?

— О, то ти чув про нас. Звідки будеш?

— Сан-Франциско, — відказав я.

Він помотав головою.

— Такого місця не знаю.

— Воно мало кому відоме. Слухай, ти маєш добрі очі?

— Тобто?

— Коли ми з тобою недавно дивилися на битву в долині, чи не вгледів ти, що за прапор тягли атакувальники?

— Очі в мене вже не ті, що були колись, — сказав Дейв.

— Зелений із чорним, і якісь звірі на ньому.

Він присвиснув.

— Лев шматує єдинорога, можу об заклад побитися. Схоже, це Далт.

— А що це має означати?

— Має означати, що він ненавидить амберитів. Навіть одного разу ходив їх завойовувати.

Я спробував вино. Непогане. Значить, це та сама людина...

— А ти знаєш, чому він їх ненавидить? — поцікавився.

— Я так розумію, що вони вбили його матір, — пояснив Дейв. — Це якось пов’язано з війнами за кордони. Заплутана справа. Подробиць я не знаю.

Я відкрив бляшанку з консервами, відламав кусень хліба й зробив собі бутерброд.

— Розповідай далі, — попросив його.

— А на чому я зупинився?

— Ваш принц звернувся до того Далта, бо він непокоївся долею матусі, а ще йому треба було терміново збільшити своє військо.

— Так і було, — підтвердив Дейв. А мене саме тоді забрали до війська Кашфи піхотинцем. Принц та Далт вели нас темними шляхами, доки ми дісталися під стіни тієї цитаделі, що внизу. Тоді почали робити те саме, що виконують наразі оті хлопці.

— І як воно було?

Він розреготався.

— У нас справи пішли погано з самого початку. Гадаю, володар цієї фортеці вміє керувати стихіями. Ну, от як той смерч, що ти бачив. Ми потрапили під землетрус, буран і жахливу грозу. Але все одно лізли на стіни. Я бачив, як мій брат обварився на смерть киплячою олією. От тоді й вирішив: годі! Я накивав п’ятами й видряпався на ці скелі. Ніхто за мною не гнався, тож вирішив зачекати й подивитися, що буде. Може, не варто було так чинити, але ж я не знав, як підуть справи. Думав, що все це тягнутиметься тим самим чином. Коли побачив, що помилився, було вже надто пізно. Я не міг повернутися до своїх. Мені б відтяли голову чи ще якісь корисні частини тіла.

— А що сталося?

— Гадаю, цей напад підштовхнув Джасру до дії. Вона, мабуть, увесь час планувала позбутися Шару Гаррула й заволодіти цим місцем. Думаю, вона постійно його дурила, втиралася до нього в довіру й чекала нагоди вдарити. Джасра, мабуть, побоювалася цього старого. Але коли її військо стало на порозі, настала пора діяти, хоча вона ще й не була готова. Джасра зійшлася зі Шару Гаррулом в чаклунському двобої, а її охорона блокувала його людей. Вона перемогла, хоча, кажуть, отримала поранення. Також страшенно розлютилася, що її син привів під мури військо без наказу матері. Проте відчинила їм браму й заволоділа Вежею. Ось що я мав на увазі, коли казав: жодне військо ніколи не захопило цю фортецю. Це було зроблено зсередини.

— А звідки ти про все це дізнався?

— Та я ж пояснював: дезертири йдуть цим шляхом, я їх годую і дізнаюся новини.

— Із твоїх слів я зрозумів, що були й інші спроби захопити фортецю. Це вже після того, як нею заволоділа ваша королева?

Він кивнув і зробив іще ковток.

— Еге ж. Схоже, у Кашфі стався заколот, коли і королева, і її син були відсутні. Аристократ на ім’я Касман, брат одного з її покійних любчиків, того звали Джасрик, захопив владу і хотів прибрати її та принца. Він атакував фортецю з пів дюжини разів, не менше. Але ніколи не міг потрапити за мури. Згодом, схоже, вирішив триматися на відстані. А потім вона послала свого сина кудись. Може, зібрати нове військо й спробувати відвоювати собі трон. Не знаю. Давно це було.

— А що з тим Далтом?

— Із ним розплатилися трофеями з Вежі, а добра там було, схоже, незміряно, тож він прихопив своїх головорізів і забрався туди, де зазвичай вештався.

Я також