Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

- Давай давай! - Том простяг мені руку. За мить я стояв на палубі «Зухвалого». А над диском хижими лапами нависали вцілілі бивні.

— Спритно ти… — Тимур, що відхилився до іншого борту, щоб урівноважити мій стрибок, повільно пересунувся до щогли. Він був незвично млявим, а смагляве обличчя посіріло.

- Погано? — одними губами спитав я.

Тимур кивнув головою. Я з жахом побачив, що обличчя в нього починає синіти… А втім, і в Інги з Томом теж. Опустивши очі, я побачив, як забарвилася блакить палуба. Засвітилося блакитним повітрям.

Крізь нас пройшла хвиля яскравого синього кольору. Дихнуло теплом. На якусь секунду ми знову побачили кліпер Божевільного Капітана — маленьку, метрову модель, іграшковий кораблик, що висить над залитою криваво-сніговою піною поверхнею диска. Зник і він. Залишився лише рожевий кучугур, що світився, з якого безглуздо стирчали металеві ікла.

— Ми вирішили, що ти підринув під корабель, — тихо сказала Інга. Я подумав, що їй, мабуть, хочеться сказати ще щось, але вона промовчала. Натомість закричав Тимур:

- Дивіться!

Навколо нас спалахнуло море. Поверхня води вкрилася блідо-блакитними язичками полум'я, наче горів спирт. Шматки піни, що злітають з гребенів хвиль, перетворилися на миттєво гаснучі снопи іскор. Стало ясно, як удень.

— Перетворення продовжуються, — дуже спокійно промовила Інга. — Корабель перетворився на іржаву каструлю, а шторм…

А шторм просто скінчився. Згасло синьо-блакитне свічення, померкли, опали хвилі. Шлюпка пливла в колишній темряві, але жахливі, зрівняні лише з цунамі хвилі зникли. Море злегка хвилювалося, віяв поривчастий мокрий вітер. Якщо заплющити очі, то зміна і не відчувалася.

Брехня. Все брехня. Я опустив руку за борт у холодну вируючу воду. Не можна повірити в гарну казку, доки не розкажуть страшну. Важко не сумніватися в кліпері Божевільного Капітана, якщо він пливе по лагідному, освітленому сонцем морю.

Брехня ...

— Підіймай вітрило, Томе, — пробираючись до керма, сказав я. — Ми ось-ось опинимося біля нашого острова. Сподіваюся, за такого вітерця ти можеш керувати і коритом з вітрилом.

Сталевий клинок крижаною кіркою примерз до стегна.

5. ПЕРЕВОРОТ

Небо стало світлішим, коли настав ранок. Але щось невловиме, незрозуміле, передбачало нам — настає день. Можливо, нам просто перестало хотітися спати. Ми впливали вдосвіта.

"Зухвалий" пройшов біля берега двох або трьох островів, поки ми не дізналися знайомих обрисів замку на двадцять четвертому острові. Поклавши кермо круто до вітру, я повів шлюпку під одним із мостів. Темрява попереду почала згущуватися. На тлі далеких блискавиць проступила незграбна тінь. Замок.

Я відчув, як на мене наповзає неприємна, образлива слабкість. Не могло, не мало з'явитися в мене це підле почуття повернення додому! Замок Алого Щита мені зовсім не будинок, а в'язниця.

Шлюпка вилетіла на пологий піщаний берег з повного ходу — ми не розрахували відстань до острова. Мене кинуло на виснажені рештки каюти, Том з Інгою встигли зачепитися за щоглу, ну а Тимура викинуло прямо на берег. Ледве підвівшись, я перевалився через борт і поплентався до острова. У звичайній обстановці за Тимура хвилюватися не варто, але зараз, коли він був поранений.

Коли я вийшов на берег, Тимур уже стояв, висмикнувши меч із піхов. Я обережно взяв його за плече.

- Тим, все нормально. Це наш острів.

Тимур кивнув, неохоче опускаючи меч. Але очі його, як і раніше, напружено вдивлялися в темряву. Поруч метушилися Том та Інга, намагаючись витягнути шлюпку подалі на берег. Але я навіть не спробував допомогти їм. Я дивився на Тимура. Я чув його слабкий шепіт.

— Діме, ти не думай, я не рушив, раз своїм островом з мечем ходжу. Просто для мене Конфедерація — єдиний шанс.

Переливались на горизонті вузькі полотнища блискавиць, блідими фосфоресційними тінями нагромаджувалися в небі хмари. Тимур