Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

Її слова потонули в загальному реготі.

— Ні, сестричко, — відповів Чорний, — вони на город не підуть, і не треба вам заповнювати ніяких паперів — вони підуть зі мною.

А коли сестра, черниця Марселіна, нечутно вийшла, кивнувши їм на прощання, мов голубка крильми, білими крисами сомбреро, Сатир звернувся до Чорного:

— Чому ж ти не сказав їй, що ми не божевільні?

— Бо вона однаково не повірила б. Для нас, психіатрів, і для них, котрі служать тут богові, психічно здорових людей не існує: усі божевільні — ми й вони включно.

— Ну то їдьмо на пристань, — запропонував Толомео, потираючи руки та все посміхаючись.

— Зараз тільки їхати на пристань! — обурився Тантаніс.

— Нехай вони йдуть туди, звідки прийшли, — розпорядився Чорний, — тобто до мого кабінету, і зачекають, доки їм принесуть одежу.

— Е ні, нема дурних! — відказав Сатир, — Щоб знову нас злапали ті божевільні дівки?

— То йдіть у мою халабуду на подвір’ї лікарні, тільки це далеченько.

— І не виспались як слід: онде Різник і досі очей не продере, — бурчав Сатир. — Ти, Толомео, для своїх дослідів із снотерапії тримаєш у себе вдома достобіса кажанів, живих і дохлих. То, може, візьмеш і нас за кажанів?

— І все ж їдьмо па пристань, — наполягав Толомсо. — Сьогодні неділя, немає куди йти. До того ж вербна неділя, а цього дня завжди панує нудьга.

— Може, зіграємо в ослика, Різниче?

— Тобі мало було божевільних, що їздили на тобі верхи?

— Ану не блюзніть! — гримнув жартома Чорний, сяйнувши золотим зубом. — Хіба можна казати таке про Сатира, який нещодавно йшов у святій процесії?

— Їдьмо на пристань, — правив своєї Толомео.

— Гаразд, їдьмо, — погодився врешті Тантаніс. — Толомео має машину від управління охорони громадського здоров’я, — а все за свою снотерапію, — то покладемо в неї наше манаття. А на пристані я відразу подамся по раків, щоб зварити добру юшку…

— І забути, як до тебе рачкували під брандспойтами оті божевільні, — докинув Сатир, котрий теж погодився їхати на пристань.

— Еге ж, добряче ви пропотіли — вийшов хміль боком.

— То все через тебе, Чорний, сучий ти сину.

— Пусте, то був так званий фізіологічний піт. Усякий піт буває: від спеки, від похмілля, від страху…

— Підемо вчитися на психіатрів і втремо носа Чорному, — говорив Сатир. — Я волію краще залишитися тут у божевільні, аніж слухати зараз лекцію з фізіології.

— Цей Сатир не дасть собі в кашу наплювати, — коментував Чорний. — Нічого, на пристані нам прочитають лекцію з анатомії, та ще з якої гарненької анатомії!

А Сатир, як художник, думав про божевільних жінок, про Гойю та про те сіре заасфальтоване патіо, де, здавалося, висохло ціле море сліз.

XXI

Серед тьмяного світла, яке заливає місто, коли те приплющує свої повіки й світиться лише всередині, серед відблиску з прихованої копальні діамантів, серед німої тиші великого вівторка, серед пахощів, що струмують із церков та соборів, серед безлюддя… раптом щось ніби зашаруділо… Кіт? Ні, то тихо розчинилося вікно, до якого хтось підійшов навшпиньках.

— Добрий вечір, Рікардо, — привіталась Ана Хулія, простягаючи до Тантаніса обидві руки, холодні від хвилювання й страху, що зараз хтось устане — мати або котрась із сестер — і заскочить їх удвох. — Рікардо… — повторила вона. А той отетерів і не знав, утікати чи ні.

Хто вона, ця старосвітська, вбрана, як мадонна, дама? Це що, повернулися до середньовічних мод?

— Зачекай, зачекай мене хвилиночку, — прошепотіла вона. — Піду подивлюся, чи я не розбудила кого-небудь.

Рікардо мало не втік із переляку. Похапцем обмацав себе, чи він, бува, не спить, протер очі, тупнув об землю ногою, вкусив себе за палець… Та ні, він не спить, таки не спить і наче не переживає знову того кошмару в божевільні, хоча дівчина, що виглянула з вікна, була схожа більше на божевільну, аніж на Ану Хулію.

Не може бути. Відступив на середину вулиці, щоб краще роздивитися будинок. Та ні, це таки будинок Монтемайорів. Він пройшов кілька кроків до рогу й прочитав назву вулиці: «Проспект Хокотенанго». І номер той, що треба. Онде майстерня кравця, його вивіска «Гумерсіндо Гамбоа, кравець», а поряд — пофарбовані в синій і рожевий кольори стіни й двері магазину прохолодних напоїв з вивіскою: «Є морозиво». Не мав часу провадити далі обстеження вулиці, йому треба було упевнитись, — адже після божевільні з його головою могло статися що завгодно, — що та потвора з голоском учениці — то справді Ана Хулія. Потвора, еге ж, потвора. Що більше він на неї дивився, то менше вірив своїм очам. Його наречена перевдягнена амазонкою! Його наречена вдягнена воїном! Засміявся, не можучи стриматись, не насмілюючись доторкнутися до цієї королеви з династії Меровінгів, карикатурного видива, товстої мумії, товстої-претовстої, і все ж таки мумії…

— Рікардо! — вигукнула Ана Хулія, знову ставши у вікні. — Якщо ти сміятимешся, я піду геть.

Він намагався стриматись, придушити сміх і не міг, не міг, та й годі, й аж тільки коли Ана Хулія відступила назад, щоб зачинити вікно, він замовк, зціпивши зуби, але все ще трусячись від стримуваного реготу.

— Дивуєшся, чому я так одяглася? — спитала вона. — А це щоб сплатити тобі борг.

— Борг? — повторив він, сміючись.

Не міг нічого зрозуміти. Та ще після отієї божевільні…

— Отакої! Ще й смієшся з мене… Смійся, смійся, — хто багато сміється, потім плаче.

— Та не з тебе, дитинко, — я сміюся з того, що ти на себе натягла.

— Щоб сплатити тобі борг.

— Та який борг? Який борг? Я, мабуть, божеволію з тобою.

— Ти ж мене просив, і я обіцяла тобі за те, що викрадеш дядька Рамона з воза…

— І щоб сплатити мені той борг, ти отак вирядилась? Не могла надягти якусь легку сукню з викотом або відкриту кофту…

— Мій сповідник порадив мені, щоб я прикрилась, як християнська мучениця, і в отакому вигляді пішла на безкровну жертву.

Найбільша доза веселящого газу не змогла б викликати в Рікардо такого вибуху сміху.

— Повинен тебе поправити: не безкровну, а безмолочну, — і, не перестаючи сміятись, докинув: — Я ж тільки пожартував, а ти потарабанилася на сповідь… Уявляю собі твого сповідника, слинявого товстуна, що смердить мерцем, — адже всі сповідники смердять мерцями, — і плете інтриги, прикриваючись святими цитатами.

— Пожартував? — здивовано й розчаровано перепитала вона.

— Як ти могла таке подумати? Дитиною ти була, дитиною й залишаєшся.

— Адже ти стільки разів пробував…

— Але ж я цього заздалегідь не обдумував… Платити мені тілом — яка ганьба!

— Тоді я піду скину все це, бо задихаюся.

— Ні, зоставайся тут