Велена Солнцева - Заборони для відьми, Велена Солнцева

Впавши навколішки з силою грюкнула двома руками об землю. Пронеслося по землі тремтіння, з ущелин полізли ліани дивовижні і хапаючи мертвяків тягали під землю. З невдоволенням побачила що погань нікуди не подінеться і тягнеться слідом за полеглими, засмічуючи собою повітря.

Подивилася на князя, який успішно відбивався і встигав при цьому керувати своїм поганим військом. Тінь у бій не вступала, а просто злетіла вище і глузливо дивилася на мої невмілі спроби. Сили стало хоч відбавляй, а ось умінь поки що не вистачало, і навіть пам'ять предків у цьому не помічник. Як руки скласти, та як слово сказати підкаже, а ось скільки сили туди вкласти невідомо.

Перестаралася я черпаючи силу землі, тепер не вистачить розломи добре закрити, і так і красуватимуться. Задумливо потерла лоба, можливо це й непогано, жодна гидота не пройде. Князь відбивався і все ближче до мене підходив, я ж не збиралася відступати. Ми з ним тепер на рівних, моя сила проти його досвіду.

-Василино, припини.

Вдала що не почула, ще сильніше вивертаючи руки і буквально вгризаючись пальцями в землю. Ущелин стало більше, а ті що до цього були заглибилися.

-Зупинися відьма, ти себе занапастиш.

Та що це таке? Усі як мухи настирливі оточили і дзижчать, зосередитися не дають. Прямо біля кола в якому сиділа я, з'явилися всі відьми мого ковена. Всеслава чорна від гніву стискала в руці клюку, яку брала вкрай рідко.

-Що ти твориш дурна, подивися на себе, в тобі і людського  майже не залишилося.

Спочатку подивилася на відьму, не в змозі зрозуміти до чого вона хилить, а потім глянула на свої руки, які вже й руками не були. Ті ж ліани, міцно свиті і корінням у землю йдуть.

-Ідіть. - Зміна була настільки несподівана що змусила мене злякано зіщулитися. Зверху розлючено зашипіла тінь.

Всеслава обернулася до кола.

-Їй почуття повертати треба, швидко приведіть того вшивого дракона і мати її, інакше не зможемо, сильна вона. - і вже тихіше собі під ніс пробурмотіла. - Краще б мізками її обдарували.

Розлютившись на відьму, на її самовпевненість і звичку весь час повчати, труснула землю під нею, та тільки та не впала, вистояла і засміялася.

-Ех, Василино, при великій силі ще й думати бажано, а ти не сильна в цьому, схожа на дерево в яке перетворюєшся.

Я закричала в гніві і випроставши руку з землі, спробувала дістати цю поганку, яка уверталася з проворністю кішки.

- Ні нащо ти не придатна, тільки дарма ліс зіпсувала.

-Замовкни, тварюка. Мій ліс, що хочу те й роблю.

Вгорі знову закричала Тінь, кинувшись на Всеславу, та ту несподівано князь прикрив, взявши удар на себе. Йому нічого не буде, від сили темряви він тільки сильніше стане.

Тінь метнулася до мене.

-Опирайся, інакше договір буде розірвано.

Я моргнула, отже говорити вона може.

-Чому чинити опір?

-Почуттям, дурепа.

Злегка засмутившись, присіла і замислилася. Усередині мене щось точно відбувалося, ось прямо зараз я відчувала боязкі паростки десь у душі, вони прагнули заповнити, затягнути порожнечу.

-Не можу.

Тінь підпливла ще ближче, бар'єр мною створений її пропустив.

-Ти повинна. - вона наблизила обличчя до мене, і я ще раз змогла помилуватися нашою схожістю, якби не ці провали очей. - Вбий їх усіх.

Вбити? Усередині знову щось ворухнулося, і тут же згасло під натиском почуття сильнішого, почуття неправильності. Вони неправильні, вони прийшли в мій ліс, псують його, псують мене, їх треба прибрати, стерти чого б це не коштувало. Піднявшись на ноги, занесла руку для наступного удару, збираючи силу повітря, розмажу всіх разом.

Всеслава зблідла, князь трохи відступив.

-Де твоїх відьом носить?

-Стежку відкрити не можуть, вона закрила всі входи.

Князь щось прикинувши рушив до мене, я ж розглядала його як комашку, яка випадково на поділ забралася.

-Опусти руки, Василино, ти ж не така, ти добра і чуйна дівчинка. Невже ти вб'єш своїх подруг?
Відповідати мошці немає сенсу, тому приготувалася для удару, але відчувши розлом, стрімко розвернулася. Вони всі стояли поряд — відьми кола, мама, і крилатий дракон, який одразу побіг до мене.

Всеслава тільки й встигла голосно крикнути:

-Стій, це вже не вона.

Та ось тільки коли дракони когось слухали, покрившись лускою він зумів подолати бар'єр практично не постраждавши. Схопивши мене за руки, якщо це можна було так назвати, з силою їх стиснув і дивлячись у вічі попросив:

-Прокинься, крихітко, прошу тебе.

У серці щось здригнулося, а він усе ближче притягуючи до себе зашепотів.

-Я залишив тебе щоб ти в собі розібралася, а не дурниці робила. І що б було запізнись я всього на хвилину? Ти ж якби когось убила, сама себе потім не пробачила і слідом пішла. А я без тебе жити не зможу, я вже хату нам будую. Там багато кімнат, вона велика і світла, там навіть дитяча вже є. Все чекає на тебе.

Серце застукотіло прискорюючи свій темп, тінь шипіла за спиною, але я не звертала уваги.

-Ким? – голос погано слухався. - Ким я увійду до цього будинку?

Він не відводячи погляду погладив мою щоку, повільно описав контур губ.

-Ти можеш бути лише дружиною.

-Єдиною?

-Інакше і бути не може, ти господиня мого серця.

Позаду була якась метушня, я почула тільки голосний крик:

-Товкай.

У спину щось штовхнуло, зовсім легко, і немов озноб по шкірі промайнув. Світ заграв іншими фарбами та я з жахом дивилася що наробила. Покручені дерева вистилали землю, прикриваючи собою упокоєних, деякі з них стирчали з-під землі. По периметру кордону пролягла глибока ущелина, що повільно заповнюється водою. Сльози застилали очі.

-Це все я зробила?

Дар не відповів, тільки міцніше стиснув руки, роблячи мені боляче. Перевела погляд на свого дракона та завила. З грудей коханого стирчав кінець меча, за спиною його стояв князь із похмурою рішучістю дивлячись на мене.