Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

«Господи, майстре Кван! Стільки часу минуло! Ви не повірите, що їсть цей демон».

«Сила, Квеффоре! Негайно! Поговоримо в іншо­му місці».

«Так. Перепрошую. Як приємно знову почути ці­лителя. Після стількох років... Я уже вважав...»

«Сила!»

«Перепрошую. Уже починаю».

За мить у коло влилася свіжа пульсуюча сила. Ма­гічна півсфера закрилася, перетворилася на щільний світловий щит. Невеличкою частиною магії Кван огорнув бомбу. З-під маленької золотавої сфери пролунав високий свист.

«Верхнє мі», — машинально визначив Артеміс.

«Зосередься! — наказав йому Кван. — Перенеси нас до свого часу».

Хлопець пригадав усе важливе, що лишилося вдо­ма, і зрозумів, що це люди. Мама, батько, Батлер, Фоулі, Мульч. Речі, які він уважав цінними, тепер нічого не значили. Крім, хіба що, колекції імпресі­оністів.

«Облиш ти те мистецтво, Артемісе, — попросила Холлі. — А то ми опинимося в двадцятому сторіччі».

«Дев’ятнадцятому, — відповів хлопець. — Але я тебе зрозумів».

Можна було подумати, що суперечка в таку мить — лише марнування дорогоцінного часу, але обмін думками відбувався миттєво. Через магічні ка­нали передавалося водночас мільйони мульти-сенсорних повідомлень. У порівнянні з цим способом комунікації оптоволокно було таким же ефектив­ним, як і дві бляшанки, з’єднані мотузкою. Спогади, думки і таємниці були відкриті для всіх.

«Цікаво, — зауважив Артеміс. — Якщо можна бу­ло б відтворити цю модель, я б здійснив революцію у світі комунікацій».

«Ви були статуєю? — охнув Квеффор. — Я пра­вильно зрозумів?»

У центрі кола цокав таймер, наближаючись до нуля. Засвітився нуль, до всіх детонаторів, включа­ючи три фальшиві, пішов заряд. Звідти він потрапив до блоку вибухівки завбільшки з невеличкий теле­візор.

«Ну от», — подумав Кван.

Бомба вибухнула, перетворивши металеву валізу на мільйон надзвукових дротиків. Внутрішня сфера зупинила дротики, увібравши в себе їхню кінетичну енергію і зміцнивши тим самим зовнішню півсферу.

«Я бачив! — подумав вражений Артеміс. — Дуже розумно».

І він дійсно бачив. За допомогою латерального бачення, яке дозволяло кожному бачити події з ком­фортною для себе швидкістю і з того ракурсу, з яко­го хотілося. А тим часом мозок лишався зосередже­ним на рідному часі й одночасно насолоджувався видовищем. Артеміс вирішив вивести третє око за межі кола. Що б не відбувалося з островом, це мало бути дуже колоритним.

Вибух вивільнив силу електричної бурі в простір, завбільшки з намет на чотирьох осіб. Усе всередині цього простору мало перетворитися на пару, але во­гонь і ударні хвилі затримала маленька золотава сфера. Там вони і вирували, прориваючись назовні крізь деякі місця. Коли таке траплялося, від блакит­них кіл відокремлювалася частка енергії, що била в золотаву сферу, немов блискавка.

Кілька таких блискавок пройшли прямо крізь тіло Артеміса. Але він лишився неушкодженим. На­віть більше — енергії у нього побільшало, він став сильнішим.

«Мене береже Кванове закляття, — подумав він. — Це просто фізика: енергію не можна знищити, тож вона набуває іншої форми — перетворюється на магію».

То було неймовірне видовище. Енергія бомби підсилювала магію в колі, доки блакитні спалахи не підкорили собі спалахи жовтогарячого кольору. По­ступово сила бомби увібралася і трансформувалася в магію. Кола світилися сліпучим блакитним світ­лом, і постаті в середині кола немов самі складалися із чистої енергії. Їх охоплювало зворотне позачасове закляття, і вони ледь помітно мерехтіли.

Раптом блакитні кола запульсували, і магічна хви­ля передалася острову. Прозорість водою розлилася по поверхні, і земля почала її жадібно всотувати. Спалах за спалахом, і прозорість вийшла за межі кратера. Демонам у містечку здалося, мабуть, що вулкан поглинула магія. З кожним спалахом порож­неча поширювалася, лишаючи там, де щойно була земля, лише золотаві іскорки.

Дематеріалізація сягнула берега і поширилася ме­трів на десять в океан. Дуже скоро не лишилося ні­чого, крім магічного кола, що світилося блакитним у багряному просторі чистилища.

До них звернувся Кван.

«Зосередьтеся. Артеміс і Холлі, віднесіть нас до­дому».

Хлопець міцно стиснув руку подруги. Вони були близькі, як ніколи. І розум став одним цілим для обох.

Артеміс повернувся і зазирнув у блакитні очі Хол­лі. Вона подивилася на нього і посміхнулася.

— Я пам’ятаю, — сказала вона вголос. — Ти мене врятував.

Хлопець посміхнувся у відповідь.

— Цього ніколи не було, — сказав він.

І тоді їхні тіла і душі розщепилися на атоми і ви­рушили в подорож серед галактик і тисячоліть.

Простір і час не можна було розрізнити. Це було зовсім не те, що летіти на повітряній кулі над лінією часу і казати: «Дивись, он двадцять перше сторіччя. Летимо туди».

Усе перетворилося на відчуття і враження. Арте­місові довелося відмежуватися від бажань сотень демонів навколо нього і зосередитись на власному компасі. Його розум нестримно бажав знову опи­нитися у своєму часі, і хлопець просто йому підко­рився.

Це бажання було легеньким, немов світло. Воно зігрівало зсередини і не давало збитися зі шляху.

«Добре, — похвалив Кван, — Лети на світло».

«Це жарт?» — поцікавився Артеміс.

«Ні, — відповів Кван. — Я не жартую, коли справа стосується сотень життів».

«Дуже мудро», — подумав Артеміс і полетів до світла.

Холлі зосередилася на тому, де має приземлитися острів. Це виявилося дуже легко. Вона завжди пле­кала свої спогади про землю, і тепер картинка, що з’явилася в її уяві, була дуже ясною. Вона пригадала шкільну екскурсію до того міста, де був Гібрас. Перед очима повстав піщаний берег, золотий і блискучий на літньому сонці. Вона побачила сіро-сині спини дельфінів, що розбивали хвилі, аби привітатися з гостями-ельфами. Примружила очі, немов її заслі­пили срібні сонячні зайчики на чорній поверхні води. Світло цих спогадів розгладило зморшки на її обличчі.

«Добре, — похвалив Кван. — Лети...»

«Знаю. Летіти на світло».

Хлопець намагався перевести відчуття в слова, щоб згодом записати в щоденник. Але це було на­прочуд важко, — зовсім новий для нього досвід.

«Краще зосереджуся на тому, щоб знайти свій час», — подумав він.

«Слушна думка», — сказав Кван.

«Отже, ви перетворилися на статуї?» — не міг заспокоїтися Квеффор.

«От лихо, — пробурчав Кван. — Ну добре, сам подивився».

І він поділився своїми спогадами зі старим учнем.

Тунель із кінематографічною точністю відтворив події створення позачасового закляття, які сталися десять тисяч років тому.

Перед їхнім внутрішнім поглядом семеро цілите­лів стали навколо кратеру діючого вулкана, захищені магічним колом. Видовище було більш вражаючим, ніж те імпровізоване магічне коло, у створенні якого брав участь Артеміс. Ті цілителі були впевнені в собі, імпозантні у своїх просторих мантіях. Їхнє магічне коло насправді являло собою різнобарвну сферу. Їм навіть не