Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

старовинних палаців і бетоновані греблі ново-будов-гідростанцій, говорити про щасливих людей, які мирно працюють у своїй мирній країні…

Тільки ні, про це напише хтось інший. Я не можу забувати страшної хронології голоду в Індії; у мене в вухах досі лунає стогін жертв мусульмансько-індуської різанини, а перед очима невідступно стоїть дівчина в червоному челі, — люба, ніжна пташка, яка вирвалась із клітки, злетіла високо в небо та й упала, підтята кулею найманого вбивці.

Я люблю її, оту дівчину, за серйозну наївність, незрадливу вірність, сильні поривання, — люблю, як свою мрію, як втілення вічної юності.

Ні, Майя не була прообразом майбутньої Індії. Серед численних молодих пагінців, які тяглися до світла, вона виявилась найслабкішим, — загинула, впала… І вже про неї забули, так наче й не жила вона на світі.

Розсипаються на порох руїни колишнього палацу Сатіапала. Порозбирали мешканці довколишніх селищ каміння з середньовічних мурів маєтку. Там, де стояла колись велична брама, тепер лишився крутий горб, що заріс рясними червоними квітками. Називають той горб “горбом червоного челі”, а звідки пішла та назва, вже не кожен і знає. Свідків вересневих подій 1946 року майже не лишилось: Навабгандж і ще кілька селищ спалені і зруйновані дощенту; індуси з них повтікали до, власне, Індії, а тут, у Східній Бенгалії, нині інша держава — Пакистан.

Складними, плутаними й кривавими шляхами ішла Індія до свого визволення. Навіть після 15 серпня 1947 року, коли було урочисто проголошено про поділ країни на два домініони, англійці спровокували в Пенджабі таку різанину між індусами, мусульманами та сікхами, якої досі не знала історія. Загинуло понад п’ятсот тисяч чоловік, розвіялось димом сотні сіл і десятки міст. Такий був останній акт колонізаторів-англійців, подяка багатостраждальній Індії за все те, що вона дала Англії.

…Розсипаються на порох руїни колишнього палацу Сатіапала, буйним чагарником заростає місце, де колись стояв Навабгандж, а старий Джоші не може навіть повернутися до рідного краю, щоб спокійно там померти. Джоші втік із Східної Бенгалії, тобто з Пакистану, до Індійської республіки. І, може, все було б гаразд, коли б не старість.

Велике місто Калькутта. Красиве. Багате… Але старому та немічному скрізь скрутно.

Чим живе старий Джоші, як досі не помер з голоду, він і сам не знає. Але таки живе і житиме, бо є в нього мета, яка підтримує його на світі.

Щодня виходить Джоші до причалів калькуттського порту і тоскно позирає в далечінь. Він чекає, що ось-ось із-за повороту ріки Хуглі виткнеться білий-білий океанський пароплав, на якому приїде той, хто зараз найпотрібніший.

За пазухою в Джоші лежить дбайливо загорнутий у ганчірку пакунок з рукописом професора Сатіапала та кілька червоних і синіх кристаликів у герметичній коробці. Це те, що заховав і не знайшов Чарлз Бертон.

Довго стежив старий Джоші за молодим англійцем. Стежив на свій страх і риск, поступово переконуючись, що Чарлі — не друг, а лютий ворог Сатіапала, рані Марії, Майї. Але ніхто не підтримав старого; Сатіапал навіть не дослухав до кінця, коли Джоші почав розповідати йому про свої підозри.

І ось тепер загинула вся сім’я Сатіапалів. Лишився старий Джоші та кільканадцять сторінок, змережаних незрозумілими значками.

Певне, за цими значками криється найглибша людська мудрість, секрет вічного життя, рецепти чудесних кристалів, які дають людині їжу й здоров’я… Мабуть, багато тисяч рупій дістав би Джоші за ці папірці, коли б надумав їх продати.

Але старий цього ніколи не зробить. Це чуже. Воно належить людині, яку він поважає найбільше в світі, — Андрію Лаптєву.

“Де ви, сагібе?.. — запитує Джоші чи то у самого себе, чи у вітру, що ширяє над просторами Хуглі, — Де ви?!”

У відповідь долітає брязкання заліза, сичання паровиків, перегук сирен — увесь той багатоголосий гомін, який характерний для великого морського порту.

Мовчить російський сагіб. Не відповідає на листи.

Але старий Джоші не складає зброї. Щосуботи надвечір він іде до поштового відділку, оддає вихрястому клеркові кілька дрібних монет, здобутих ціною приниження та недоїдання, і поважно диктує:

— Пиши!.. Москва… Лікарня, де врятовують всіх людей від смерті… Сагібу Андрію Лаптєву, який був у Навабганджі… Написав?.. Тепер пиши на окремому аркушику… Приїжджайте, сагібе, ви мені дуже потрібні. Це пише старий Джоші, я тепер живу в Калькутті…

Вихрястий клерк виводить на папері: “Дурень! Старий дурень!”, але Джоші схвально хитає головою і пильнує, щоб конверт заклеївся добре. Джоші переконаний, що сагіб таки одержить хоч одного його листа і обов’язково приїде…

“Де ви, сагібе?..” — запитує старий Джоші, позираючи каламутними очима на неквапливі хвилі Хуглі.

А зовсім близько звідти, угору річкою, до міста Калькутти йде білий-білий пароплав “Академік Павлов”. І на його палубі, схилившись на поручні, стоїть Андрій Лаптєв — професор, член-кореспондент Академії медичних наук, керівник радянської делегації на конгрес хірургів у Індії.

Пливуть неквапливі хвилі Хуглі, одного з рукавів могутнього Гангу. Вирує за кормою корабля вода, розбігається буйними чорториями. А потім заспокоюється, згладжується, та й не лишається й сліду…

Чи не отак збігає й минуле?.. Мов буруни за кормою, промчали роки. Вже посріблило першим інеєм Андрійові скроні. Вже зростає в нього чудова дочка Вже начеб час і забути про минуле. Та тільки цього не забудеш ніколи, як молодість, як найкращі поривання душі; і часто-часто уві сні кличе Андрій жагуче: “Майю!.. Майю!..”, і його дружина тоді мовчки плаче.

— Майю!.. — шепоче Андрій, позираючи вперед, — туди, де за кілька хвилин постане Калькутта, — “мешкання богині кохання Калі”.

Він витягає з кишені невеличкий чорний футлярчик, кладе собі на долоню дбайливо відшліфований кристал гірського кришталю.

— “Кристал самозабуття”…

Де ти, любий образ?.. З’явись хоч на мить, дай подивитись на тебе ще хоч раз!

Але не згущаються тіні за блакитними гранями. Кристал виблискує весело й грайливо: він набрав у себе повно небесної блакиті, схопив сонячний промінчик і тепер грається ним, сміється, щедро розбризкуючи навколо золоті цятки. Він немов каже: живим —