Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

Ні певно, він не матиме там жодного шансу.

Але ж і тут нема.

Гаркуша вистрілив і позадкував до ванної. У двері вдарили, вони затріщали, однак Гаркуша вже прослизнув до ванної. Просунув ніжку табуретки у ручку дверей і кинувся до вузького віконного отвору.

Тепер вікно піддалося легко, Гаркуша протиснувся в нього, намагаючись не дивитися вниз, у бездонну, як здавалося йому тепер, прірву, прилип до холодної шерехатої цегли й ступив перший крок.

Гадав, не втримається і полетить у безодню, серце стислося від ляку, та шерехата стіна буцім притягувала його, він переставив ногу й обережно просунувся знову, руки мов пристали до цегли, Гаркуша зусиллям відліпив долоні й ступив ще крок, потім ще…

Куточками очей бачив, як наближається рятівний червоний гостроконечний черепицевий дах, він просувався до нього повільно, але впевнено, і поступово м'язи на ногах перестали тремтіти й знову стали пружними – ще два кроки, ще крок, він уже над дахом, лишається зовсім мало…

Останній крок був, певно, найважчий, Гаркуша скосував очима на гребінь, тепер тільки повернутися і стрибати, просто повернутися він не міг, усе одно впав би, і Гаркуша застиг на мить, заспокоюючись, глибоко втягнув у себе повітря, різка повернувся, на якусь частку секунди завмер на карнизі, потім не витримав рівноваги, проте в останню долю секунди зорієнтувався і стрибнув просто на гребінь, намагаючись потрапити на нього обома ногами, Відчув сильний удар, послизнувся, в голові запаморочилося від болю та останнім зусиллям утримав рівновагу, навалився грудьми на гребінь, вчепившись руками в холодну черепицю, підтягнувся і сів на коньок верхи.

Знову зітхнув глибоко й поповз гребенем до горищного віконечка. Повз, притискаючись до слизької й нерівної черепиці, обдираючи руки, та не помічав болю, бо знав: до врятування лишилося кілька метрів.

Повз і не вірив у порятунок – лише дотягнувшись ногою до даху над віконечком, знову повірив у себе, сильним ударом ноги вибив віконну раму й сковзнув на горище. Падаючи, встиг востаннє роззирнутися – начебто йому пофортунило, вулиця вузька, гребінь не проглядається навіть з протилежного тротуару, й ніхто його не помітив.

А енкаведисти, певно, ще ламають двері до ванної…

На горищі було темно, двері тут замикалися на замок. Гаркуша розігнався і вдарив у них усією вагою тіла, замок не витримав і зірвався, одразу починалися круті сходи і він побіг ними, не криючись, не мав часу, – жодної секунди, бо контррозвідники, звичайно, негайно оговтаються та перекриють і що вулицю.

Толкунов запізнився на якусь мить, мабуть, менше, ніж на секунду, встиг побачити за дверима злякане обличчя, та засув брязнув саме тоді, коли він навалився на,двері, і мало не одразу на кухні вдарив постріл – у дверях над самісіньким капітановим плечем утворилася дірка. Толкунов нахилився і відступив убік – Бобрьонок, розігнавшись з передпокою, навалився на двері, та вони витримали, майор моментально відхилився праворуч, і куля пробила дірку саме там, куди він ударив корпусом.

Розшукувачі стали обабіч дверей і перезирнулися. Справа нечекано ускладнилася, зненацька взяти шпигуна не вдалось, тепер він відстрілюватиметься до кінця і може не пошкодувати кулі навіть для себе. Хотілося ж узяти живим, і Бобрьонок, перезирнувшись з Толкуновим, мовив голосно і впевнено:

– Слухайте, Гаркуша, чи як вас там? Ваше становище безнадійне, сподіваюсь, розумієте це? Здавайтеся!

Ніхто не відповів, за дверима панувала мертва тиша і, коли б Бобрьонок не знав точно, що Гаркуша може лише вистрибнути з п'ятого поверху, міг би подумати: шпигунові вдалося якось врятуватися.

Опустившись на коліна, він приклав вухо до дверей, та не почув жодного шереху. Здивовано перезирнувся з Толкуновим, – невже шпигун щось вигадав?

Але що?

Вони з капітаном обстежили точно таку ж квартиру на другому поверсі: в передпокої дві кімнати ліворуч, і кухня з ванною праворуч, вікна кімнат виходять на вулицю, з кухні – до бічного завулка, з ванної – не вікно, вузька щилина до двору на сусідній вулиці, Костьольна й бічний завулок на всяк випадок блоковані, єдиний шлях відступу в шпигуна – стрибати з п'ятого поверху…

Бобрьонок знову перезирнувся з Толкуновим, капітан зрозумів його без слів – безшумно відступили до передпокою і, розігнавшись, разом ударили в двері. Затріщали, та витримали, проте Гаркуша не стріляв, ж, розшукувачі трохи впевненіше розбіглися ще раз, і нарешті двері впали. Толкунов упав разом з ними, стріляючи навмання, а Бобрьонок затримався на мить, схопившись за одвірок і готовий ухилитися від кулі, та йому вистачило одної миті, аби впевнитися, що шпигуна в кухні нема, а двері до ванної зачинені. Виламати їх було важче, відчинялися до кухні, та все ж розшукувачі спробували вибити їх з розгону. Не піддалися, навіть не затріщали, а шпигуй знову не стріляв, логіки в його поведінці не було, Бобрьонок гадав, що відстрілюватиметься з коридора, намагаючись якнайдорожче продати життя, а він замкнувся у ванній і мовчав.

Майор швидко оглянув кухню, шукаючи, чим скористатися, аби висадити двері, тут стояла лише шафа й круглий стіл, тоді Бобрьонок метнувся до кімнат, побачив у першій канапу, разом з Толкуновим вони притягли її до кухні, н двері не витримали першого ж удару.

Полишивши канапу, Толкунов кинувся до отвору, що утворився, стрибнув і відразу впав на підлогу, рятуючись від кулі, та постріл не ляснув, а ззаду вже набігав Бобрьонок. Але у ванній нікого не було, й капітан на мить повірив у нечисту силу, яка забрала з собою шпигуна. Однак лише на мить, бо майор уже стояв на стільчику біля розчиненого вузького віконця і визирав униз.

Отже, шпигун вистрибнув…

Бобрьонок також подумав, що Гаркуша вирішив покінчити з життям. Але на дні кам'яного колодязя не побачив тіла, проте око одразу зачепилося за карниз, зовсім непомітний знизу, і майор збагнув, як саме вдалося врятуватися шпигунові. Он віконечко на даху сусіднього будинку вибите, однак ще не все втрачене.

Майор відсахнувся від вікна, наскочив на Толкунова й кинувся до виходу. Вони разом ледь не скотилися по сходах з п'ятого поверху, оббігли будинок, бічним завулком і вискочили на паралельну вулицю.

Перший дім від рогу, брама, звичайно, не замкнута, і Бобрьонок, знаючи, що вони запізнилися, все ж югнув до неї.

По сходах, тримаючись за бильця, спускалася бабуся вона спускалася повільно, попередньо намацуючи сходинку, буцім та могла вислизнути з-під ноги, Бобрьонок загородив їй шлях і запитав, задихнувшись:

– Нік-кого не бачили? Тут щойно н-не бачили? Військового? – він з силою вдихнув у себе повітря і нетерпляче стукнув ногою.

– Бачила…

– Кого?