Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

І ще одне: нашої розмови поки що не варто переказувати нікому.

— Спасибі вам од щирого серця! Коли б ви тільки знали, яку важенну гору ви скинули з моїх плечей!

— Хотілося б, щоб завжди було так. Але… — він з жалем розвів руками.

Наталка йшла вулицями Києва, немов п’яна. Все, що гнітило її протягом останніх місяців, розвіялося вмить. Такого чудесного надвечір’я, такого запашного повітря, таких життєрадісних людей вона не бачила давно. їй хотілося перепиняти зустрічних і говорити їм, що життя — надзвичайно хороша штука; що в житті є мрії і сподівання, які обов’язково здійснюються, якщо прагнеш їх усім серцем; що людям можна, — та ні, навіть треба! — вірити; що існує на світі неймовірне чудо — справжнє кохання, яке треба плекати й берегти, не дозволяючи заплямувати його бодай у думці.

Сутеніло. Робочий день закінчився. Сергій, звичайно, ще в лабораторії, але її туди не пустять, хоч вона й дочка директора. То треба йому подзвонити.

А коли вже щастить, то щастить: Сергій враз підняв трубку, дуже зрадів, почувши її голос, запитав, коли вони зможуть зустрітися.

І Наталка дзвінко засміялась у відповідь:

— Ви ще й запитуєте! Негайно!

— Де?

— Ну… на тій же лаві, в тому ж садочку, що і вперше.

— Чудесно! Буду через півгодини.

Вона прийшла на домовлене місце дещо раніше, і оті кілька хвилин чекання видалися їй довжелезними, як вічність. Але, може, саме вони й були потрібні, щоб остаточно зруйнувалися ті ланцюги умовностей, які так часто перешкоджають людям вчасно промовити слова ніжності й шаноби.

Коли Сергій виткнувся з-за рогу алейки, Наталка підхопилася і помчала назустріч йому з простягнутими руками:

— Сергійку, вітай мене з великою, великою радістю!

Він пригорнув її до себе, сказав:

— Вітаю щиро!.. Але хоч скажи, яка радість?

— Я сьогодні знайшла себе. А деталі — пізніше. Тс-с-с, секрет!

— В такому разі вітай мене з подвійною радістю: я теж знайшов тебе… і зробив одне відкриття.

— Вітаю щиро!.. А що за відкриття?

— Деталі — пізніше! — засміявся він. — Тс с-с, секрет!

РОЗДІЛ XXII
ПІВЦАРСТВА ЗА КОНЯ!

Доктор Гешке зрадив свої давні звички та традиції: нехтуючи турботами про власне здоров’я, працював тепер не до десятої вечора, а подеколи аж до першої ночі, відмовився від пішохідних прогулянок, їв похапцем і нерегулярно, пив надто багато міцної чорної кави, і все це через те, що потрапив у жорстокий цейтнот — наближався визначений контрактом фатальний строк, а разом з ним і неминуче вигнання з лабораторії. Власне кажучи, чхати було йому на віллу з лакеями і на сенаторську зарплату, — сяк-так проживе без шику. Та не начхаєш на К-генератор, бо без нього не проведеш тієї серії дослідів, які мають визначити діапазон можливостей зробленого відкриття.

Про вогнетривкі “кожухи”, на які так нетерпляче очікує “Пітсбург плейт гласс К°”, вже й не думалось. Правда, від дев’ятої ранку до п’ятої дня вони з Петером сумлінно виконували заздалегідь заплановані — і незмінно невдалі досліди, потім Курт відпускав лаборанта і починав працювати по-справжньому. В нього було дуже скрутно з часом, проте він не поспішав, експериментуючи: коли перед тобою розкривається нове й незнане, не слід мчати вперед прожогом, бо в гонитві за дрібницею можеш перестрибнути через головне.

Вже з перших дослідів Курт зрозумів, що відкрите ним явище має безперечно резонансний характер, бо виявляється лише при цілком певних частотах К-генератора. Тому що “резонанс-ефект” було вперше спостережено на органічній речовині, Курт і надалі досліджував насамперед білкові сполуки. Услід за мухою в даймонситову пластинку було “загнано” ще кільканадцять комах різних видів, а потім настала черга полімерних матеріалів природного і штучного походження. Доктор Гешке дбайливо нотував у своєму власному, “секретному”, лабораторному журналі резонансні частоти для кожного зразка зокрема, намагаючись визначити, од чого ж, власне, залежить “резонанс-ефект” — чи від хімічного складу, чи від атомно-молекулярної структури речовини. Але результати поки що були непевні.

Ще більше несподіванок принесло дослідження мінералів. Кубик з пресованої сажі під впливом кваркового опромінювання враз набував “безтілесності”, а графіт, який теж становить собою вуглець, тільки іншої модифікації, до “резонанс-ефекту” був майже байдужий. Кварц поводився свавільно, вимагаючи дуже точної настройки генератора. Граніти та гнейси втрачали сили міжатомної взаємодії легко, але не повністю, — у опроміненій зоні мінерали за міцністю нагадували шевську смолу.

Переважна більшість дослідів кінчалася невдачею, і насамперед тому, що досліджуваний матеріал згорав і руйнувався задовго до настання “резонанс-ефекту”. Звичайно, висока температура сприяла кварковим променям розривати міжатомні зв’язки. Проте коли доктор Гешке обчислив енергетичний баланс процесу, виявилося, що тепловим рухом у даному разі можна було б вільно знехтувати. А від усвідомлення цього лишився один-єдиний крок до винаходу, яким, по суті, і завершувалося епохальне відкриття.

Досі доктор Гешке кляв свій даймонсит за неймовірно велику теплопровідність. А зараз ця якість стала найпотрібнішою: поставлена на шляху кваркових променів пластинка вогнетриву мала стати фільтром, що пропускає тільки резонансні частоти, водночас жадібно поглинаючи тепло. Так прозора вода, скажімо, вбирає в себе інфрачервоне проміння, яке, власне, й викликає нагрівання тіл.

Важко було працювати одному — не вистачало бодай ще пари рук. Але Курт боявся розкрити свою таємницю навіть Петерові, отож порався і за лаборанта, і за слюсаря, і за монтажника. Не маючи відповідних навичок, він витратив на виготовлення антитермічного фільтра аж три вечори, та все ж обладнав К-генератор спеціальною насадкою: на розтруб апарата надівалося таке собі обплутане трубами мідне “відро” а даймонситовим дном. Конструкція була примітивна й незграбна, бо Курт в ній майже без переробки використав готову секцію охолодження обмоток, але й призначення вона мала дуже нескладне — забирати у фільтра зайвину тепла, щоб той не розплавився.

Коли Курт