Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

та ідей, котрі не лізли в жодні ворота й чекали свого часу. Поруч з пожовклими газетними вирізками там лежали різнокаліберні папірці, часто абияк видерті з якогось блокнота, із зафіксованими найпарадоксальнішими думками. Синя папка ніколи не товщала: Ткачукові ідеї частенько мандрували в сусідні відділи та лабораторії й застрягали на чиїхось столах. У цьому Сашко був великодушним.

Проте коли мова заходила про його літературні вправи, він ставав неприступним. Ткачук писав фантастику, віддаючи перевагу малим формам. Говорити про повість чи роман, знаючи його непосидючий характер, було б просто несерйозно. Мені довелось познайомитися з белетристичним доробком свого заступника лише після інциденту з лаборанткою Сікорською, про який розповім трохи далі.

Як я зрозумів з уривчастих пояснень Сашка, оповідання було написане вже давненько, але, мовляв, тепер, після всього, що сталося, його нова гіпотеза може бути цілком обгрунтовано доштукована до сюжету оповідання. На його думку, цей сюжет має певне відношення до загадки скарабея. Сашкові емоції, звичайно, не могли служити неспростовними доказами його правоти, але все-таки мені здалося, що тут є якась рація. Хтозна, можливо, згодом нам удасться зібрати необхідні докази зв’язку археофізичної епопеї з подіями, що мали місце двадцять два століття тому. Втім, як говорив славетний датський казкар Андерсен, коли ми дійдемо до кінця цієї історії, то знатимемо набагато більше, ніж зараз.

Перед тим як ознайомити читачів з оповіданням Ткачука, я хотів би зауважити ось що. Як на мене, сучасні фантасти не вдаються до технічних описів своїх чудернацьких машин через те, що бояться ускочити в халепу. Про Сашка цього не скажеш: він залишається вірним собі, перекладаючи свої доволі цікаві й несподівані ідеї на мову белетристики. Як побачимо згодом, подібні літературні експерименти не такі вже й далекі від, скажімо, фізичних. Та надамо слово автору:

«Осінь уже встигла зачепити своїм сірим рукавом вершини сіцілійських скель, від чого острів зробився безбарвним і якимсь беззахисним. Журливо кричали білосніжні чайки, передчуваючи сумну пору року, і в їхньому клекоті чулося щось тужливо-моторошне. Пташиним чуттям вони ніби вловлювали небезпеку, що нависла над непокірним сусідом могутнього Риму.

На скелястому підвищенні, яке зі сходу підступало до самісінького моря, розкинулося багатолюдне місто. Його стародавня частина, заснована ще фінікійцями, лежала на острові Ортигія, котрий тягнувся з півночі на південь, утворюючи східну межу величезної гавані. З того, як по її дзеркальному плесу взад-вперед снували біреми, пентекотери, квадриреми, було видно, що римський флот знову лаштується до приступу.

З суші долинали різкі вигуки, лайка, брязкіт зброї, скрип возів. Табір обложників скидався на мурашник. Шикувалися когорти. Знімали чохли із штандартів і знамен.

Від Сіракуз вітер доносив запах смаженої баранини, який страшенно дратував голодних римлян. Чути було, як обложені виспівують веселих пісень, немовби насміхаючись над ворогом. Сіракузці славили Аполлонову сестру Артеміду. Свято богині мисливства та покровительки звірів співпало з другою річницею війни проти Риму. Другий рік його легіони нічого не могли вдіяти супроти свавільного сіцілійського міста-держави.

Впевнені у безпеці, сіракузці віддавали бучні почесті своєму героєві — мудрому Архімеду. Всі знали, що коли він у рідному місті, то ніхто і ніщо не може їм загрожувати. Вчений умовляв облишити недоречні веселощі, однак його не слухали.

У великій зажурі полишив Архімед храм Зевса. Чи ж усе він зробив для оборони Сіракуз? За його вказівками в міській стіні було влаштовано бійниці, через які захисники з укриття випускали снаряди. Він наказав зробити велетенські метальні механізми, що жбурляли на римські кораблі важкі камені та свинцеві кулі. На зубцях стіни встановили небаченої довжини важелі з залізними гаками, щоб ними перевертати судна, зачепивши за борт. Такими самими механізмами сіракузці знищували підйомні мости і пристрої для облоги, якими користувалися римські легіонери, намагаючись увірватися в місто з суходолу. Так тривало протягом двох років облоги. Проте сіракузці рано заспокоїлися. Римляни надто підступні, вони не пропустять нагоди розправитися з союзником Карфагена. Тим більше, що їхній полководець Клавдій Марцелл, незважаючи на останні невдачі, має прихильність Марса. Бог війни, попервах видавши належне відчайдухам-сіракузцям, в останні дні зробив ставку на римського командувача.

Завойовників міг би зупинити хіба що останній Архімедів винахід — сонячна колісниця. Інтуїція підказувала вченому, що лише ця дивовижна машина спроможна завдати нищівної поразки зарозумілим латинянам. Однак цього разу Мойри, богині людської долі, відвернулися од Архімеда. Він надто пізно заволодів секретом дивовижного сплаву ферруму-заліза і «каменя Геркулеса».[84]

Коли винахід був уже втілений у дерево, залізо й бронзу, а затим випробуваний у сонячний полудень, Ори, богині пір року, зачинили небесну браму. Відтоді Геліос лише зрідка виїжджав на своїй вогняній колісниці. Ніби навмисне не хотів дати силу останньому витворові Архімеда.

А винахід справді міг повернути перебіг подій на користь сіракузців. Архімеду пригадалося, як майстри, котрі слухняно виконували його вказівки і розпорядження, у великому ляці попадали ниць, коли породжена їхніми руками химерна конструкція несподівано ожила. Загуркотіло, загуло, зарипіло: сонцесяйний Геліос незрозумілим чином примусив обертатися товсті вали-маховики, і… сталося чудо — схожа на віз, тільки значно більший, сонячна колісниця рушила вперед. Усе швидше і швидше котилася химера, якою кермував мудрий Архімед. Позаду нього система сферичних дзеркал збирала в один пучок сонячні промені й посилала всередину дерев’яного ящика, по обидві сторони якого виступали вали з насадженими на них колесами. Коні злякано сахалися від дивовижної істоти, яка, набираючи швидкість, мчала вулицею…

Сьогодні ж він, Архімед, наказав знищити сонячну колісницю: придатися захисникам Сіракуз вона вже не могла. Гірше того, її могли захопити римляни. Виготовити аналогічну машину вони б не зуміли, бо секрет сплаву, з якого була зроблена найважливіша деталь — колесо-ротор, знав лише Архімед, однак завойовники могли використати сонячну колісницю в своїх завойовницьких походах. Цього допустити вчений не міг. Саме тому він подарував колесо-ротор богові моря Посейдону.

Море… Непевна гадка ворухнулася в мозку Архімеда. А що, як пристосувати сонячну колісницю до корабля? Сонячний вітрильник, який легко долатиме морські простори. І не бог вітру штовхатиме судно в чужодальні краї, а сонцесяйний Геліос вдихне