Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

тих, що були при пістолетах. Ще влітку Микола знічев’я пішов на консультацію до албанця. Той, тримаючи руку на зброї, запитав вишкірно:

– Будеш брати товар чи так цікавишся, аби настукати?

У запитанні вчувалася погроза, тому Микола примусив себе самого повірити у те, що він хоче «брати товар», про що відразу й повідомив. Голос українця звучав правдиво, і бандит видав йому ім’я, номер телефону та кошторис. За консультацію Микола вивалив сто фінських марок. Хоч і не хотілося, але що поробиш – життя дорожче.

Щойно Люся зізналася Миколі в зраді, коли почала патякати про повернення додому, мозок зрадженого чоловіка налаштувався на потрібну хвилю й запрацював навколо теми, підкинутої нещодавно албанцем.

Маючи на руках паспорт, Коля, оглядаючись навсібіч, відійшов далеченько від поліційного відділку й зателефонував із найближчого телефону-автомата. За коротку мить там взяли слухавку, але Микола чув лише німоту.

– Алло! – вимовив він тремтливим голосом, тоді прокашлявся і вже більш впевнено повторив: – Алло!

Мовчанка тривала, хоча було чути, що там дихають.

– Я щодо візи, – наважився вимовити Микола.

– Коли? – запитали приглушено, здалося, що до слухавки приклали ганчірку.

– Чимскоріш. Завтра, – не витрачав зайвих слів.

– О другій дня біля пам’ятника Сібеліусу. Знайдеш?

– Скільки того Гельсінкі, – пожартував Микола.

Жарт сприйнявся на «ура», чоловік відняв від слухавки хустинку, звук відразу став чистим.

– Як я тебе впізнаю? – запитав незнайомець.

– Я буду з дитиною на руках.

– То й віза потрібна на двох?

– Так!

– Удвічі дорожче.

– Може, скинеш?

– Або так, або ні.

– Так!

– Окей.

На цьому перемовини були закінчені.

Сон не йшов, Коля виліз із ліжка й почав збирати валізу. «Треба буде викликати таксі, – розмірковував, – швиденько вийти з готелю, аби ніхто не встиг нічого запитати. Бо почнуть тут проводи влаштовувати, кагалами ходити та увагу привертати». Коля знав, що електричка на столицю йде о сьомій, тож міг не хвилюватися, що хтось о цій порі побачить його. Табір глибоко спить до десятої. Так рано в коридорах можна зустріти хіба що тих, хто повертається з нічних гулянок.

Таксі було викликано, валіза знесена донизу, і Коля з дочкою майже не помічені змогли вибратися з «Варсавуорі». Від’їжджаючи, він показав спересердя «фак» у заднє скло автомобіля. Женя спокійно куняла у татка на руках.

Візовий дилер не обдурив, прийшов вчасно, довго вдивлявся в Миколу, який, тримаючи на руках Джейн, роззирався на всі боки. Зранку панові Бабенкові вдалося безперешкодно виканючити в російському посольстві свідоцтво про народження. Брехав, що хоче повернутися на батьківщину, але житиме в Росії, не вабить його Україна, тож, аби не було ніяких проблем із документами, вирішив, мовляв, усе оформити офіційно. Показав довідку про народження на ім’я Бабенко Жені Миколаївни. У посольстві здивувалися, бо в довідці було зазначено саме Женя, а не Євгенія. До того ж на фінський манер слово виглядало так: «Senja», але над літерою «S» стирчав маленький апостроф, що автоматично мало означати, що це вже не «ес», а «же». Ну, немає у фінів літери «ж»! Росіяни не вигадали нічого кращого, ніж перенести ім’я, змінивши лише латинські літери на кирилицю. Апостроф у процесі загубився і вийшло «Сенья». Микола довго роздивлявся фіолетове (на відміну від радянських зелених) свідоцтво про народження з дивакуватим іменем власної дитини.

– Сенья, то Сенья, хай вам чорт! – вимовив. – Усе одно ти Джейн.

Дівчинка раділа, що вони з татусем кудись мандрують, їй було весело й приємно отримати купу цукерок, іграшку та обіцянку купити морозива.

– За три дні буде віза. Але летіти потрібно відразу, – повідомив продавець добре зроблених фальшивок, сівши на порожню лавку.

– Я й не баритимуся. Погано, що три дні чекати. Мене можуть почати шукати.

Незнайомець почухав неголену щоку, поводив язиком у роті, ніби шукаючи залишки сніданку, тоді сказав: «Зажди тут», – та відійшов убік. Дзвонив по радіотелефону. Такі Микола бачив у фільмах. Ймовірно, коштував він ого-го. Не встиг українець насолодитися розмірковуванням із приводу такої цінної штуки, як Стефан, а саме так представився незнайомець, повернувся до нього.

– Можу зробити, що полетиш іще сьогодні вночі, – почав і спинився. Микола вже хотів був кидатися на нього з обіймами, але той відсік такі прояви вдячності. – На штуку більше.

– За мене півтори, за малу – півтори, та ще штука зверху? А квитки?

– Якщо братимеш за три години до відльоту – стануть тобі вдвічі дешевше. От ти й заощадиш цю штуку.

Микола довго думав, підраховував. Дійсно, те на те й виходило. Він не мав іншого виходу, як погодитися. Віддав документи Стефану й почав чекати. Незнайомець пообіцяв повернутися за кілька годин. Домовилися зустрітись у кафе неподалік. Туди Микола й подався, бо дуже зголоднів, як, зрештою, і мала.

О десятій тридцять п’ять вечора Микола Бабенко з дочкою Сеньєю Бабенко сиділи у залі очікування аеропорту Вантаа. Рейс на Каракас уже було оголошено. Учорашній біженець, а тепер вільний мешканець світу, разом із малою безперешкодно минув пункт контролю й тепер із завмиранням серця чекав, коли відчиняться двері до літака, який занесе його до чорта на роги, в далеку далечінь, подалі від зрадливої дружини. «Усе, вона мене ніколи не знайде. Нехай живе, як знає. Я її, суку, викреслив із життя», – силувався розбурхати у собі ненависть. Джейн підхопила ниточку його роздумів і запитала, кривлячи ротик: «А мама?» Миколі так кортіло сказати: «Мама – шльондра, кинула тебе», але стримався й відповів: – Мама… приїде… Потім… Колись… Може…

* * *

Їх зняли з борту літака представники служби з контролю за незаконною міграцією в Об’єднаному Королівстві. Виявилося, що цей літак робив дві посадки для дозаправки. Перша з них у Великобританії й лише друга в Штатах.

Микола довго пручався, не бажав виходити з салону авіалайнера, який уже звільнився від пасажирів. Англійський офіцер із