Автор невідомий - Народні казки - Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

І всю весну неслася, і все літо неслася. То вони собі продадуть яєчок та куплять хлібця. А він посіяв хлібця — той чоловік — може, там десятинку або півдесятинки…

Вона й заквоктала — та курочка. Жінка його підсипала під неї яєчок, вона й вилупила десятірко курчаток. І водить їх, і водить; так уже, може, й з місяць їм вийшло.

От уже вони, Бог дав, уже хліб покосили, уже і в тік ізвозили. Уже заходився той чоловік молотити там чи пшеничку, чи житце. Бог його зна там, що було в його. І курочка з курчатами лізе та й лізе все на тік… Така рада, що дождала, побачила в хазяїна хлібця в току!.. Кличе вона діток своїх до вороха та розгрібає їм, щоб зерно те їли. Він каже: «Підіть, діти, проженіть!» Вони що проженуть, то вона вп’ять до вороха. Що проженуть, то вона вп’ять до вороха. Ну, він: «Ну, я, — каже, — піду сам!» Та киш на неї та: «Бодай тобі так!» Та як кинув на неї ціп, та й улучив, та й убив ні. Осталися дітки-сиротята… Ну, курчатка пищать — осталися ото од мами. Жінка плаче, діти плачуть за тією курочкою. А він каже: «У-у, дурна ти! Чого ти за нею плачеш?! Курячий бог у кошелі сидить! Ото ростуть, — каже, — курчата, то й кури будуть».

Ну, ото вони до вечора помолотилися, а ввечері ліг спати. Повечеряв і ліг: на ворох головою, а на тік спиною та ногами. Ну, вона до нього вночі й приходить, та курочка… «Бач, який ти, — каже, — хазяїну, недобрий! Як я, — каже, — побивалася, та й голодна була, та яєчка несла, та твоїх діток годувала! А ти, — каже, — моїх діток посиротив! Жалко тобі, - каже, — було, що я той ворох розгрібала та діток годувала!.. Я, — каже, — рада була, що твого хлібця діждала! Та посиротив ти, — каже, — діток моїх, посиротю й я твоїх!..»

Так він до світа не дожив і вмер. Остались і його дітки сиротами. Курочка вмертвила!..

Як ластівка носила дітей через море

Було, де не було, і коли те було, не знаємо, але було дуже давно. Одного разу весною прилетіли ластівки, зробили собі гніздо, а коли доробляли, туди забралися горобці й вигнали ластівок, і розпочали ластівки собі друге гніздо робити. Вони вже дуже запізнилися, доки зробили друге гніздо. Поки ластівка нанеслася і вивела ластів’ят, то вже треба відлітати в теплі краї. Висиділа вона троє ластів’ят. Треба відлітати, а малі ще не обросли добре і не можуть на велику відстань летіти. А мати веде їх і, доки сухо, годує їх, і йдуть все далі. І так добралися вони до моря. А там думає, як тепер бути: через море вони не перелетять. Каже вона двом ластівчатам:

— Ви тут мене чекайте, а одне беру на плечі і несу на ту сторону, бо море широке і ви не перелетите.

Імилося ластівча матері на плечі, а вона піднялася і несе. Коли залетіли в глибину моря і як увиділо ластівча, які там хвилі б’ють, перелякалося і міцно вчепилося за матір. І вона каже:

— Видиш, як тяжко я тебе тепер несу. Чи будеш ти мене нести, як я постарію і не зможу сама летіти?

А ластівча говорить:

— Ой буду, мамко, буду, лиш мене перенеси.

А стара ластівка каже:

— Брешеш, що ти будеш мене переносити, — і скинула з себе у море.

А воно не знало, куди летіти, і сил не мало, та й утопилося. Мати повернулася до берега, взяла друге ластівча, долетіла до середини моря і каже:

— Чи ти будеш мене переносити через море, як я буду стара і не зможу літати?

— Буду, мамо, буду.

А ластівка каже:

— Брешеш, бо не будеш нести, — і це теж скинула з себе в море.

Ластівча полетіло трохи і впало в море. Прилетіла мати за третім ластів’ям на берег. Узяла на плечі і несе. Як донесла до середини моря, каже:

— Чи ти мене будеш нести, як я стану стара й не зможу літати? Кажи правду, бо інакше кидаю тебе в море.

— Е, мамо, не надійся на мене, — відповіло ластів’я. — Як будеш стара, останься на місці і не лети сюди, бо в мене будуть свої діти і я їх нестиму.

І так мати перенесла те ластів’я на ту сторону моря, бо воно сказало правду.

Як лев товаришував із вовком

В єдного короля був огрод, і в тім огроді він мав клітки з звірами. І так він їх утримував, так щоденно їм давав м’яса. Але вовк стояв коло лева та й каже: «Колего, може, би ми собі щось позволили інакшого?» А лев каже: «Та що ж інакшого?» — «Може, би ми собі пішли на проволоку?» — «Та як ми підем, та же ми, видиш, що в клітках». — «Може, би ми ся, — каже, — виламали?» І так, помалу вони якось зачали гризти зубами, вигризлися і разом пішли.

Той господар, що ходив коло них, виходить, а їх нема. Замельдував королеві, каже: «Ой, нема в нас двох звірів». — «А котрих звірів?» — «Вовка і лева». — «А як вони пішли? — каже. — Та же вни прецінь у клітках?» — «Пане найясніший, вигризли діри». — «Може, ти їм замало давав м’яса?» — «Ой, ні, - каже, — я давав, як завжди даю». — «Ну, а що ж такого, що вни вирвалися?» — «Ну, пане, я не знаю, що такого; як ся стало, я так замельдував».

Так собі лев іде з вовком. Вже далеко ввійшли від того свого пана, що вни були в клітках, вже похотіли їсти, та й каже лев до вовка: «Видиш, вже би-м були дістали порцію, а ми ще не маєм що їсти». А вовк каже: «І, ми ще більше будем мати». — «Та що з того, коли то вже час переходить». — «Ади, ондечки ся кобила пасе та й буде порція добра». Приходять до тої кобили: «А що ти є?» — «Я у свого ґазди хлібороб». — «А може, би ми пообідали тебе?» — «Та як пообідаєш, коли мене ґазда замкнув на залізне путо?» Скочив лев на карк, а вовк за коліно ймив, та й кобилу замордували. З’їли кобилу чисто, лиш ся путо лишило і тих дві нозі замкнених в путі. Відтак собі далі пішли вовк з левом.

Прийшли до води, напилися, зайшли собі в густі корчі, спочили і