Йосип Сліпий - Спомини

не в 1939 p., а вже за другої радянської окупації Львова в 1945 р. ">[333]. І щоби фінансово зрівноважити бюджет, конкордат віддавав Духовній семінарії 180 гектарів в Якторові, де я побудував будинки. При тому помагав багато отець Малиновський. Крім того я купив 40 гектарів на Личакові, під Винниками, т. зв. Андріївку, на дуже догідних умовинах, і затягнув позичку в Земельному банку. Там було помічне господарство і звідтам приходило м’ясо, молоко, ярина, хліб, пасіка, овочі. Було там 12 коров, 20 свиней, і коли худоба була підгодована в Якторові, то переганяли її на Андріївку, яку провадив отець Антін Рижак[334]. Усі три господарки мусіли провадити свої окремі рахунки і оплачувати себе. Так була завершена самовистарчальність Духовної семінарії.

Одначе неправильність була та, що всі настоятелі замість взяти на себе всю відповідальність за порядок і не допускати до нарушень та взяти одіюм[335] на себе, то кожний хотів уходити за доброго, а на мене спадав заміт строгости і всяка поблажливість могла загрожувати існуванню семінарії. Тим більше, що її український дух не подобався полякам і правительству. Коли місця в семінарії було замало, а кандидатів на перший рік голосилося сотками, тому що доступ до вищих шкіл був замкнений для українців, я мусів винаймати філії, а навіть коли Академічний дім не міг вдержатися, то на предложення голови Наукового товариства ім. Шевченка професора Раковського[336] я винаймив Академічний дім і примістив там перший рік, з окремим префектом і духовником. Там відбувалися для них і виклади. Я мав подвійну роботу, бо мусів говорити конференції тут і там. Тим часом на Цитаделі військо, а зглядно команда, була невдоволена з того і навіть, як я довідався з дуже тайних джерел, хотіли робити напад. Вправді, всякі такі справи, як купно Андріївки, господарства, філії, я робив дуже обережно, то все-таки це не уходило уваги польського громадянства, хоч мені, політично незаанґажованому, не могли робити замітів.

Після перших поліпшень в Духовній семінарії я взявся і за студії, бо одна і друга установа мусіли йти в парі. Духовне і фізичне життя належало до Духовної семінарії, а наука і студії — до наукового заведення. Я бачив ясно, що якщо ми не створимо наукового осередка, свого власного, то ми ніколи не займемо місця жодного у філософічній і богословській науках. Були навіть голоси, що на університеті хотіли мені дати катедру догматики з тим, щоби питомці перейшли на польські виклади. Одначе я рішучо був противний тому, хоч деяким нашим професорам імпонувала така пропозиція і державний стаж. Оглянувши всі важніші європейські філософічно-богословські заведення, я видів конечність запровадити університетські статути з габілітаціями і кваліфікаціями для професорів і для студентів. Я уложив статути, які Митрополит затвердив. Першу Колеґію творили ті, що вже мали університетський стаж, значиться о. Мишковський, о. Галущинський був габілітований на Львівському університеті за Австрії, а я мав дві габілітації. Тих трьох професорів мали переводити дальшу організацію і предкладати Митрополитові нові номінації. Професори мусіли підготовляти праці. Я помагав і удогіднював іншим отцям в печатанню їхніх праць і переведенню номінацій. Одначе деякі були невдоволені, а передусім о. Костельник, бо він уважав себе понад всякі колеґії і цензуси. Він мав праці і міг бути іменований професором без трудности. Тим часом його кампанія проти целібату і його деякі виступи в “Ниві” стали відомі, завдяки отцям-василіянам, в Римі. І коли я на одній з авдієнцій в Папи Пія XI прохав про надання права докторату для нашої академії, то Папа став негодувати задля о. Костельника. Я його боронив, як міг, але важко було Папу умолити, переконати про його деякі особисті пересуди. До того, саме в тому самому часі о. Костельник повів акцію проти академії так, що о. Климентій мусів о. Костельника і о. Лабу гамувати в їх виступах проти найкращого наукового почину. Вернувши до Львова, розповів я про авдієнцію в папи Митрополитові, але він нічого не відповів. І це трохи його пригнобило. З номінацією о. Костельника треба було стриматися. В професорському складі не було назовні жодних змін: о. Кархут[337], о. Левицький, о. Лаба й інші почали предкладати вже печатані праці і бути іменованими доцентами та професорами.

Коли я вернувся по