Йосип Сліпий - Спомини

як міг, злагіднювати усю ситуацію. Каса семінарії була майже порожня, а навіть було 5000 довгу затягненого в консисторії. На нещастя, я заслаб ще на ґрипу та й почав лежати. А коли духовенство і світські йшли желати Митрополитові з нагоди 25-ліття архиєрейства, то і я піднявся та й пішов також, хоч Митрополит казав мені, пощо я вставав. Перед Йорданом стали з’їжджатися питомці, треба було все приготовити, а тимчасом різні язики пророчили, що то все завалиться. Я скликав на конференцію, прочитав номінаційну грамоту, в якій виразно Митрополит писав, щоби я під канонічним послухом прийняв провід семінарії. Я заявив, що буду і строгим для тих, що будуть собі легковажити своє знання, і лагідним для тих, що будуть старатися ревно приготовлятися до священства. Пішов я до Митрополита представити новий ректорат та й просити благословення. Пригадую собі, що Митрополит сказав тоді: “На жаль, в історії семінарії так бувало, що чим ліпші отці-настоятелі, то тим гірші питомці”. Йордан відсвяткували ми добре, хоч між питомцями зачали шемрати, що я запровадив строгу дисципліну, навіть коли за о. Галущинського був лагідний порядок. Питомців була несповна сотка. Реколекції давав о. Галущинський, бо так він собі бажав на пращання. Після реколекцій я запросив усіх професорів і настоятелів та й на спільній вечері подякував за дотеперішний провід о. Галущинському і отцям-василіянам. Отець Галущинський, одначе, був дуже прибитий. Ті перші леди були проломані, вступні формальності зроблені. Кількох професорів з отців-василіян ще остали, і я просив опісля ще покійного о. Теодоровича[331] та й якось щасливо довів до кінця семестру. Деякі професори ставилися прихильно, як о. Дорожинський[332]. Між питомцями було кількох, що негодували і хотіли боронити “давні вольності”, передусім ті, які мали кревних між каноніками і отцями-василіянами. Раз в середу і в п’ятницю я зарядив читання при трапезі, тоді на знак протесту питомці не хотіли обідати. Переляканий отець-префект питав, що робити, я казав перервати читання і докінчити обід. Всі думали, що питомці “виграли”.

На другий день, на конференції, вечером, я дав вислів негодування нечуваного поступку питомців у семінарії. “Ви знаєте, — сказав я, — що я обняв семінарію під послухом, мені не положено ніяких умовин. Як хто чимсь невдоволений, нехай йде до Високопреосвященного Митрополита, а поки що треба виконувати його зарядження. Я ніколи не допущу до того, щоби в семінарії панувала якась анархія, але мусять бути догідні умовини для духовного і научного життя. Кому не подобається, може виступити, нікого я не силую ані фізично не змушую. А з другого боку, нехай ніхто не думає, що він робить ласку. Церква вже має усталені норми виховання, і їм кожний мусить підчинитися, хто хоче бути священиком”. Частина питомців була дуже вдоволена з того, а всі противники поспускали носа. Коли я пізніше зреферував Митрополитові, то він був дуже вдоволений з мого поступовання і радив мати терпеливість до кінця року, щоби той неспокійний елемент, передусім на четвертому році, вийшов з семінарії, а так само легкодушні побачать, що в семінарії для них нема місця. Я поробив негайно деякі поліпшення в харчі, в порядку і в чистоті. Запровадив ранішні молитви, семінарійне життя зачало укладатися, упередження помалу зникали. Хоч треба сказати, що було мало священиків, які розуміли би вагу, щоби митрополія станула на свої ноги і змобілізувала всі свої сили. Я бачив, що потреба в усіх напрямах удосконалення, і тому не занехав думки оглянути бодай найважніші європейські семінарії і богословські заведення. В часі вакацій я попереділював кімнати на менші, бо у великих кімнатах одні одним перешкаджали в науці і не могли належно зосередити уваги на своє внутрішнє і научне життя. Крім того, мав я ще інший хрест Божий, а саме: одно крило будинку віддав отець Галущинський Державній учительській семінарії, а подвір’я Духовної семінарії пошті. Я скликав українських правників і спитав про їх думку. І вони сказали, що справа небезпечна і що польське правительство може вважати це прецеденсом, щоби зайняти будинок Духовної семінарії. І навіть на письмі влада дала нечемну відповідь. Одначе все-таки, з великим трудом, мені вдалося освободити будинок, а крило від вул. Сикстуської зайняла Мала семінарія, яка, одначе, робила великі труднощі для самої семінарії.

Порядок в семінарії не був унятий в правила, я бачив, що треба зробити якісь зміни і поліпшення і приглянутися сучасному станові духовних семінарій і філософічно-богословських заведень в Европі. Таку подорож я відбув в кількох роках і про те принагідно писав. Я переробив і доповнив старі правила Духовної семінарії і розпочав видавати “Аскетичну бібліотеку Духовної семінарії”. Останній томик мав містити духовні вправи митрополита Андрея. Як сказано, я змінив дещо порядок, удогіднив його, поправив харч, завів більшу чистоту, добудував ще від подвір’я салі, кімнати і атріюм, кругольню, аркади і поставив в городі пам’ятник Митрополиту, який большевики в 1939 році розбили