Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

Вася озирався довкола, шукаючи очима Анжеліку, та Мехті сильно стусонув його в бік.

— Вперед і ліворуч, — шепнув він. — Там більше німців.

Вася йшов машинально; думки плуталися в його голові. В цьому натовпі є й Анжеліка… Її катують. А він, Вася, знає про це і все-таки залишає її на поталу цим звірам.

— Ліворуч, ліворуч! — ще раз нагадав йому Мехті.

Він бачив, що з Васею коїлося щось недобре й тому був ще більше напружений. Ліворуч від них, праворуч, попереду й ззаду снували німці. Мехті спритно лавірував між ними, поступово посуваючись уперед. Якщо їм вдасться минути й ось цей ріг, то вони забіжать у двір будинку, що навпроти, і зможуть вийти через інші ворота за кільце облави.

Не доходячи кроків з двадцять до рогу, Мехті раптом став як укопаний. На розі, в блідому світлі фар, стояв Карранті. Він щось наказував двом націстам.

— Назад! — тихо наказав Мехті. — Ні, вже пізно Він помітив нас. Бачиш — кличе. Треба йти до нього і. порівнявшись, стріляти. Тільки б не промахнутися!.. А за Анжеліку, Васю, не ображайся. Я не міг зробити інакше.

Вася дивився прямо в лице Карранті.

— Ходімо! — сказав Мехті.

Вони йшли швидко, так, як і всі навколо них. Лишилося сім-вісім кроків…

— Я не можу більше! — крізь зуби процідив Вася.

— Почекай.

— Ну! Тепер можна?

— Ще трохи.

Вася добре бачить лице Карранті, який, чекаючи на них, дивиться чомусь убік.

— Чого ж ти зволікаєш, Мехті?

Але тут сталося щось несподіване. Коли вони порівнялися з Карранті, той обернувся до них і люто загорлав:

— Чого ви плентаєтесь! Так ви й черепаху не наздоженете! Мерщій ліворуч, у третій під'їзд!

Карранті, не пізнавши їх у темряві, прийняв за своїх, і це врятувало йому життя, а Мехті й Васі дало можливість, увійшовши в під'їзд, вибігти звідти в двір… Шлях був вільний.

Розвідники розуміли, що врятувалися чудом. І вони, і Карранті. Так уже трапилось. Карранті шукав їх, вони давно шукали Карранті і все ніяк не могли натрапити на його слід… А ось зустрілися — довелося розійтись. До нової зустрічі…

Вася зрозумів, що тільки Карранті міг пізнати й виказать Анжеліку німцям, і зараз уже мріяв про цю нову зустріч, шкодуючи в глибині душі, що поруч був сьогодні Мехті. Коли б не Мехті, він давно б розрядив свого автомата в американця, якого ненавидів зараз понад усе на світі.

Ненависть заслоняла від Васі все, що було навколо нього, і він не пам'ятав, як Мехті вивів його в тихий вузький провулок.

Мехті й Вася увійшли до залу кінотеатру, коли сеанс уже почався. На екрані армія третьої імперії переходила лінію Мажіно.

Мехті й Вася мали обов'язково сісти в різних кінцях залу, щоб залишена ними вибухівка могла висадити в повітря весь кінотеатр. Однак нещастя з Анжелікою вибило з колії й Мехті. На цей раз йому зрадило звичайне вміння блискавично орієнтуватися в обстановці, холоднокровно враховувати кожну дрібницю.

Більшість місць у залі була зайнята, й Мехті з Васею машинально почали пробиратися до задніх рядів. Очі їхні не звикли до темряви, вони йшли навпомацки, штовхаючи солдатів, наступаючи їм на ноги. Звідусіль чути було шикання. Мехті й Вася йшли наче над безоднею.

Нарешті вони намацали вільні стільці. Мехті потягнув Васю за рукав, і обидва сіли. Мехті штовхнув Васю ліктем, і вони майже одночасно роздавили капсулі детонаторів у кишенях. Потім зняли свої сумки і, щоб було зручніше сидіти, сховали їх під стільці, на яких сиділи.

Тепер можна було глянути на екран.

Демонструвався фашистський фільм «Розгром Європи». Небо аж кишіло «мессершміттами», все живе на землі гинуло під гусеницями танків з чорною свастикою й білими черепами, будинки перетворювалися в руїни, морем пливли численні військові кораблі. Війна йшла і під водою — німецькі морські пірати, псі один в один, здоровенні, з традиційними довгими бородами, торпедували французьку ескадру, й велетенські стовпи води підіймалися там, де секунду тому був корабель.

Це вражаюче видовище мало вселити віру в «надлюдську» силу гітлерівців.

У вагоні, в Комп'єнському лісі, розігрувалась комедія капітуляції Франції. Гітлер задоволено потирав руки. І знову змінювалися кадри, демонструючи перемогу за перемогою…

Але німці, що були в залі, байдуже дивилися на екран: усе це давним-давно минуло й уже не повториться…

А Васі й тут не сиділося… Жадоба помсти пекла його… Так і кортіло пустити автоматну чергу в голови фашистів, що сиділи перед ним. «Коли б не Мехті, коли б тільки не Мехті…» Про себе йому байдуже, але не міг же він допустити, щоб постраждав Мехті! Це єдине^ що стримувало Васю.

А з екрана гриміли гармати, вили міномети, ревіли «мессершмітти», які з бриючого польоту обстрілювали мирних людей… Взято Чехословаччину, фашисти тріумфально просувалися до кордонів Польщі. Все схилялося перед їхньою могутністю.

На екрані — сцена розстрілу жінок і старих.

Крупним планом показано обличчя солдатів: це «національні герої».

— Це я! Це я! — зненацька крикнув один із солдатів, що сиділи в залі. — Ви бачили? Це був я!

Та ніхто не обізвався, ніхто не похвалив його… Все це було в минулому, в далекому минулому.

Мабуть, багато кого з сьогоднішніх глядачів можна було побачити на екрані, але вони вже не галасували «це я», як той бовдур, що тільки дратував усіх своїм криком. Солдати передчували біду, що насувалася на них, і їх турбувала вже не доля націстської Німеччини, а своя власна. Їм хотілося б забути про все, що дивилося на них з екрана, — це зараз зовсім не підносило їх бойового духу, а навпаки, лякало їх, ставало нещадним обвинуваченням проти них.

— А це довгов'язий Курт! — звернувся Мехті до Васі так, щоб могли почути їхні сусіди. — Я його знаю. Я вже бачив цей фільм.