Андрій Якович Чайковський - На уходах

дзвони бийте, стріляйте, ~ кричав він вслід за татарином, не розуміючи, нащо воно здалося.

Зараз задзвонили в дзвони. Почулися рушничні постріли. Аж тепер Тарас здогадався, що йому робити. Свиснув у пальці на сполох. Козаки хапали з хат рушниці, ставали сотнями.

— Гуртом, братіки, гуртом, сотнями без куль стріляйте.

Стріляли сотнями відразу. Ішов від того гул по околиці.

До Тараса прибіг татарин.

— Отамане! З гарматою в поле! Обороняймо наші нивки, а то велике нещастя буде!

Тим часом сарана, що впала на пасовисько, миттю пожерла все, лишаючи за собою чорну землю, та почала розлазитися на всі боки. На трьох сторонах була вода. Сарана клубилась густою лавою, мов чорна погана гноївка, пливла по землі, котилася аж до води і тут пропадала. Тепер стало ясно всім, чого татарин розірвав подення моста. Сарана не могла перейти на цей бік до села, а підлетіти їй було важко.

А ця чорна плахта, котру татарин помітив, летіла просто на село. Рушничні постріли та голос дзвонів, від яких дрижало повітря, схвилювали її — вона заколихалася. Тоді татарин почав страшенно кричати різними голосами. За ним і інші почали кричати, всі підняли такий вереск, ніби вже кінець світу. Це справді помогло, сарана завернула на північ.

— Боронімо ліс, — кричав татарин, помчав туди, а інші за ним.

Знову почувся страшний лемент і постріли.

Тепер помітили нову плахту, що сунулась південним краєм по обрію саме туди, де лежали лани доспілого збіжжя, готового вже під серп. Та тут стояли вже налаштовані до вистрілу звернені дулами вгору гармати. Тепер почули в селі рев гармат. Від того хвиля сарани заворушилася; ціла плахта прорвалася, частина полетіла далі, а частина таки сіла на землю. Безпорадні гармаші дивилися з розпукою, як буйне колосся золотої пшениці погнулося під сараною, що спадала. Вона сікла все на ходу на дрібну січку, відтак сунула далі по землі. Один гармаш побіг у село скликати людей. Ціла юрба уходників з заступами, лопатами, а то і з мітлами бігла сюди. Почали копати широкі рови. Сарана дійшла до того місця, стала напливати у рів, а тоді люди засипали рів землею. Сарану, яка лізла на другий бік рову, згортали лопатами. Та цього було замало. Треба було ще другий і третій рови копати.

Зате врятували одну третину нивок.

А левади вже не було кому рятувати. Там сарана знищила і ту траву, що ще стояла, і ту, що вже лежала в покосах. Люди з розпукою дивилися на чорну землю.

Такого ще не бачили, як довго тут жили, — ні одного стебельця.

Цілорічна праця пропала за кілька годин. Тепер усім стало ясно, чого дичини та звірини стільки сюди набігло.

Втікали перед голодною смертю; здається, що сарана й інші околиці навідала.

В селі стало сумно, наче тільки що мерця з хати винесли. Всі розуміли, що не буде з чим пережити року, ані чим засіяти. Розмовляли між собою про важкі часи, які доведеться переживати. Журавель сказав:

— Наслав Господь на нас нещастя, та нічого нам у відчай падати. У нас по льохах стільки хліба на запас, що і два роки буде чим прохарчуватися. Не журіться, брати.

Аж тепер люди нагадали собі, що ще з часів головування Кіндрата Мухи зсипали щороку в бочки та плетінки збіжжя на запас. І люди справді заспокоїлися.

Та чим прогодувати худобу? Все понівечиться та вигине марно. Вернувся татарин з лісу.

— Ліс урятований, буде де попасти худобу, а свині будуть живитися жолудями.

— Тепер нам небагато залишилося роботи, та Господь відає, чим худобу перезимувати.

— Є трохи в нас запасного сіна та соломи у стіжках, — згадав Максим-татарин. — Тепер пастимемо в лісі, за той час трава підросте, бо сарана коріння не повигризала. Але нам треба подбати, щоб сарану чимскоріш винищити. Коли б вона нанесла нам яєчок, то з весною мали б свого домашнього гостя. Отож зараз піти б на пасовисько і все гарненько згорнути в ріку.

— Ти, видно, знаєш добре цю погань, — сказав Журавель.

— Як мені з нею не знатися? Не раз доводилося нам і у татарщині з нею боротися. Це в нас там частий гість. Не раз довелося з голоду пухнути цілим татарським селам, бо там мало хліба родить, ціла сила в паші та худобі. Не стане паші, чи від сарани, чи від посухи, тоді й худоба вигине, і людям ні з чого жити. Це було не раз причиною, що орда йшла на грабунки в християнську землю.

— Звідкіля ця погань береться?

— Вона виводиться геть далеко від нас, на схід сонця.

Та ви до неї ще гаразд не придивилися, я зараз вам її покажу.

Пішов Максим над ріку і за якийсь час вернувся, несучи за крила здоровенну сарану. Люди почали придивлятися до неї. Зверху була вона темно-зеленої барви, під животом темно-жовтавої.

— Тож бачите, — пояснював Максим, — вона наче старша сестра тих мавок, що інколи цілим роєм налітають. Та цього нам нічого лякатися, бо мавка нічим нешкідлива, хіба що горобці та інша птиця мають празник. А тут придивіться до рота сарани — яка пащека. — Максим підсунув до її рота кусник тріски, і вона зачепила її сильно кліщами. — Сарана дуже пажерлива, — продовжив Максим, — летить великими гуртками з далекого світу. У нас, на татарщині, кажуть, що вона ніколи не полетить проти вітру, а все з вітром.

Тому-то татари так дуже бояться східного вітру, бо він нам нещастя може принести. Ви, певно, почули дивне шелестіння, як вона летіла? Це вона так на тих твердих крильцях грає.

— А в нас вона не виводиться?

— Вивелась би, коли б її гнізда не винищили та коли б такого