Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

— Не вмістишся з ним, Надю, — сказала бабуся, коли служниця стала вкладати чемодани. — І охота в таку погоду проводжати! Залишалася б дома. Бач, дощ який!

Надя хотіла щось сказати й не могла. От Саша посадовив Надю, вкрив їй ноги пледом. От і сам він сів поруч.

— Час добрий! Господь благословить! — кричала з ганку бабуся. — Ти ж, Сашо, пиши нам з Москви!

— Гаразд. Прощавайте, бабусю!

— Бережи тебе цариця небесна!

— Ну, погодка! — проговорив Саша.

Надя тепер тільки заплакала. Тепер уже для неї зрозуміло було, що вона поїде неодмінно, у що вона все-таки не вірила, коли прощалася з бабусею, коли дивилася на матір. Прощавай, місто! І все їй раптом пригадалося: і Андрій, і його батько, і нова квартира, і гола дама з вазою; і все це вже не лякало, не гнітило, а було наївним, дрібним і йшло все назад і назад. А коли сіли у вагон і поїзд рушив, то все це минуле, таке велике й серйозне, стислося в грудочку, і розгорталося величезне, широке майбутнє, яке досі було так мало помітне. Дощ стукотів у вікна вагона, було видно тільки зелене поле, мелькали телеграфні стовпи та птахи на дротах, і радість раптом перехопила їй дихання: вона згадала, що вона їде на волю, їде вчитися, а це все рівно, що колись дуже давно називалося іти: в козацтво. Вона і сміялася, і плакала, і молилась.

— Нічого! — казав Саша, посміхаючись. — Нічого!

Минула осінь, за нею минула зима. Надя вже дуже сумувала і щодня думала про матір і про бабусю, думала про Сашу. Листи з дому надходили лагідні, добрі, і, здавалося, все вже було прощене й забуте. У травні після екзаменів вона, здорова, весела, поїхала додому й по дорозі зупинилася в Москві, щоб побачитися з Сашею. Він був все такий же, як і минулого літа: бородатий, з скуйовдженою головою, все в тому ж сюртуці й парусинових брюках, все з тими ж великими, прекрасними очима; але вигляд у нього був нездоровий, замучений, він і постарів, і схуд, і все покашлював. І чомусь здався він Наді сірим, провінціальним. © http://kompas.co.ua

— Боже мій, Надя приїхала! — сказав він і весело розсміявся. — Рідна моя, голубонько!

Посиділи в літографії, де було накурено й дуже, до духоти пахло тушшю та фарбами; потім пішли в його кімнату, де було накурено, напльовано; на столі біля прохололого самовара лежала розбита тарілка з темним папірцем, і на столі, і на підлозі було безліч мертвих мух. І тут було видно з усього, що особисте життя своє Саша влаштував неохайно, жив як доведеться, з цілковитою зневагою до вигод, і якби хто-небудь заговорив з ним про його особисте щастя, про його особисте життя, про кохання до нього, то він би нічого не зрозумів і тільки б засміявся.

— Нічого, все обійшлося благополучно, — розповідала Надя квапливо. — Мама приїжджала до мене восени в Петербург, казала, що бабуся не сердиться, а тільки все ходить до моєї кімнати й хрестить стіни.

Саша дивився весело, але покашлював і говорив надтріснутим голосом, і Надя все вдивлялася в нього й не розуміла, чи хворий він справді серйозно, чи їй це тільки здається.

— Сашо, дорогий мій, — сказала вона, — а ви ж хворі!

— Ні, нічого. Хворий, але не дуже…

— Ах, боже мій, — захвилювалась Надя, — чому ви не лікуєтесь, чому не бережете свого здоров’я? Дорогий мій, любий Сашо, — проговорила вона, і сльози бризнули у неї з очей, і чомусь в уяві її виросли і Андрій Андрійович, і гола дама з вазою, і все її минуле, яке здавалося тепер таким уже далеким, мов дитинство; і заплакала вона тому, що Саша вже не здавався їй таким новим, інтелігентним, інтересним, яким був торік. — Любий Сашо, ви дуже, дуже хворі. Я б не знаю що зробила, щоб ви не були таким блідим і худим. Я вам така зобов’язана! Ви не можете навіть уявити собі, скільки ви зробили для мене, мій хороший Сашо! По суті, для мене ви тепер найближча, иайрідніша людина.

Вони посиділи, поговорили; і тепер, після того як Надя пробула зиму в Петербурзі, від Саші, від його слів, від усмішки і від усієї його постаті віяло чимсь віджилим, старомодним, давно проспіваним і, можливо, вже мертвим.

— Я післязавтра на Волгу поїду, — сказав Саша, — ну, а потім на кумис. Хочу кумису попити. А зо мною їде один приятель з дружиною. Дружина надзвичайна людина; все підбиваю її, умовляю, щоб вона вчитися пішла. Хочу, щоб життя своє перевернула.

Поговоривши, поїхали на вокзал. Саша частував чаєм, яблуками; а коли поїзд рушив і він, посміхаючись, махав хусткою, то навіть по ногах його видно було, що він дуже хворий і навряд чи проживе довга.

Приїхала Надя в своє місто опівдні. Коли вона їхала з вокзалу додому, то вулиці здавалися їй дуже широкими, а будинки маленькими, приплюснутими; людей не було, і тільки стрівся иімець-настройщик у рудому пальті. І всі будинки наче пилом вкриті. Бабуся, зовсім уже стара, по-давньому повна й некрасива, обхопила Надю руками й Довго плакала, припавши обличчям до її плеча, і не могла відірватися. Ніна Іванівна тєж дуже постаріла й змарніла, якось осунулася вся, але все ще по-давньому була затягнута, і брильянти блищали у неї на пальцях.

— Люба моя! — говорила вона, тремтячи всім тілом. — Люба моя!

Потім сиділи й мовчки плакали. Видно було, що й бабуся, і мати відчували, що минуле втрачене назавжди і безповоротно: нема вже ні становища в товаристві, ні