Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

колишньої шани, ні права запрошувати до себе в гості; так буває, коли серед легкого, безтурботного життя раптом наскочить вночі поліція, зробить трус, і господар дому, виявиться, розтратив, підробив, — і прощавай тоді навіки легке, безтурботне життя!

Надя пішла нагору і побачила ту ж постіль, ті ж вікна з білими наївними занавісками, а у вікнах той же сад, осяяний сонцем, веселий, гомінливий. Вона поторкала свій стіл, посиділа, подумала. І обідала добре, і пила чай з смачними, жирними вершками, але чогось неставало, відчувалася порожнеча в кімнатах, і стелі були низькі. Ввечері вона лягла спати, вкрилась, і чомусь було смішно лежати в цій теплій, дуже м’якій постелі.

Прийшла на хвилину Ніна Іванівна, сіла, як сідають винуваті, боязко і з оглядкою.

— Ну, як, Надю? — спитала вона, помовчавши. — Ти задоволена? Дуже задоволена?

— Задоволена, мамо.

Ніна Іванівна встала й перехрестила Надю та вікна.

— А я стала, як бачиш, релігійною, — сказала вона. — Знаєш, я тепер вдалася до філософії і все думаю, думаю… 1 мені тепер багато що стало ясним, як день. Насамперед треба, мені здається, щоб все життя проходило мов крізь призму.

— Скажи, мамо, як здоров’я бабусі?

— Начебто нічого. Коли ти поїхала тоді з Сашею і надійшла від тебе телеграма, то бабуся як прочитала, так і впала; три дні лежала нерухомо. Потім все богу молилася й плакала. А тепер нічого.

Вона підвелась і пройшлась по кімнаті. «Тік-ток… — калатав сторож. — Тік-ток, тік-ток…»

— Насамперед треба, щоб усе життя проходило мов крізь призму, — сказала вона, — тобто, інакше кажучи, треба, щоб життя в свідомості поділялося на найпростіші елементи, немовби на сім основних кольорів, і кожний елемент треба вивчати окремо.

Що ще сказала Ніна Іванівна і коли вона пішла, Надя не чула, бо невдовзі заснула.

Минув травень, настав червень. Надя вже звикла до дому. Бабуся клопоталася біля самовара, глибоко зітхала; Ніна Іванівна розповідала вечорами про свою філософію; вона по-давньому проживала в домі як нахлібниця і мусила звертатися до бабусі по кожний двогривений. Було багато мух у домі, і стелі в кімнатах, здавалося, ставали дедалі нижчими. Бабуся та Ніна Іванівна не виходили на вулицю з побоювання, щоб їм не стрілися отець Андрій та Андрій Андрійович. Надя ходила по саду, по вулиці, дивилася на будинки, на сірі паркани, і їй здавалося, що в місті все давно вже постаріло, віджило, і все тільки чекає чи то кінця, чи то початку чогось молодого, свіжого. О, якби швидше настало це нове, ясне життя, коли можна буде просто й сміло дивитися в очі своїй долі, відчувати себе правим, бути веселим, вільним! А таке, життя рано чи пізно настане! Адже буде час, коли від бабусиного дому, де все так влаштовано, що чотири служниці інакше жити не можуть, як тільки в одній кімнаті, в підвальному поверсі, в нечистоті, — буде ж час, коли від цього дому не лишиться й сліду, про нього забудуть, ніхто не буде пам’ятати. І Надю розважали лише хлопчаки з сусіднього двору; коли вона гуляла по саду, вони стукотіли в паркан і дражнили її, сміючись:

— Наречена! Наречена!

Надійшов з Саратова лист від Саші. Своїм веселим, танцюючим почерком він писав, що подорож по Волзі йому вдалася цілком, але що в Саратові він трохи заслаб, втратив голос і вже два тижні лежить у лікарні. Вона зрозуміла, що це означає, і передчуття, схоже на певність, опанувало нею. І їй було неприємно, що це передчуття й думки про Сашу не хвилювали її так, як колись їй палко хотілося жити, хотілося до Петербурга, і знайомство з Сашею уявлялося вже милим, але далеким, далеким минулим! Вона не спала всю ніч і вранці сиділа біля вікна, прислухаючись. І справді, пролунали голоси внизу; стривожена бабуся стала про щось швидко питати. Потім заплакав хтось… Коли Надя зійшла вниз, то бабуся стояла в кутку й молилася, і обличчя у неї було заплакане. На столі лежала телеграма.

Надя довго ходила по кімнаті, слухаючи, як плаче бабуся, потім взяла телеграму, прочитала. Повідомлялося, що вчора вранці в Саратові від сухот помер Олександр Тимофійович, чи, попросту, Саша.

Бабуся і Ніна Іванівна пішли до церкви замовляти панахиду, а Надя довго ще ходила по кімнатах і думала. Вона виразно усвідомлювала, що життя її перевернуте, як хотів того Саша, що вона тут самотня, чужа, непотрібна, і що все їй тут непотрібне, все минуле відірване від неї і зникло, наче згоріло, і попіл розвіявся на вітрі. Вона зайшла до Сашиної кімнати, постояла тут. «Прощавай, любий Сашо!» — думала вона, і попереду їй уявлялося життя нове, широке, просторе, і це життя, ще невиразне, сповнене таємниць, захоплювало й вабило її.

Вона пішла до себе нагору укладатися, а на другий день вранці попрощалася із своїми і, жвава, весела, покинула місто, — як гадала, назавжди.

1903

ПОВІСТІ


СПАТИ ХОЧЕТЬСЯ

Ніч. Нянька Варка, дівчинка років тринадцяти, гойдає колиску, в якій лежить дитина, і ледве чутно муркоче:

Люлі-люлі, баю-бай, Спи, дитинко, засипай.

Перед образом горить зелена лампадка; через усю кімнату від кутка до кутка тягнеться мотузка, на якій висять пелюшки і великі