Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

смуга бушу. Незабаром ловці заглибилися в зелені хащі, зовсім не схожі на ліс, що зустрічається в інших частинах світу. Із низькорослого чагарнику високо в небо здіймалися прямі, немов колони, стовбури евкаліптів[67], які, подібно до американських секвой у Каліфорнії, сягають тут велетенських розмірів[68]. До суворих, сірих стовбурів цих гігантів тулилися деревоподібні папороті, висота яких сягала кількох метрів, стрункі аравкарії, пальми та мімози, квіти яких виділяли специфічний подразнювальний запах, дикі маслини та самшит. Де-не-де видніли величні кедри, сосни, а поруч із ними трав’яні дерева, розмаїті види акацій та казуарини з довгими, переплетеними гілками. Нелегка мандрівка через буш тривала вже декілька днів.

У цьому дивному для європейця лісі Томек почував себе не зовсім добре. Дивлячись на величезні евкаліпти, що майже не дають тіні, він чудувався ними, як колись чудувалися першовідкривачі Австралії. Томек швидко зрозумів, чому евкаліпти не дають тіні. Під впливом пекучих сонячних променів листя евкаліптів повертається до сонця своїми гострими краями, запобігаючи таким чином надмірному випаровуванню з них води. Взимку евкаліпти не скидали листя, зате щорічно змінювали кору, що звисала зі стовбурів довгими світлими язиками; від подиху вітру кора евкаліптів утворює тривожний шелест. Томек трохи повеселішав, коли серед невідомих йому рослин побачив звичайну лісову суницю.

Нарешті мисливці повернули до неглибокої долини, що навскоси підіймалась до заліснених гірських схилів. Через декілька годин їзди вони опинилися на краю великої галявини, вкритої буйною травою з розмаїттям квітів, серед яких панував «ва- ратак», національна квітка Нового Південного Уельсу. Галявина якнайкраще підходила для влаштування бази експедиції. З одного боку її оточував густий буш, з другого — здіймались високі гірські схили, що поросли гігантськими евкаліптами та кау- чуковйми деревами. Струмочок, що звивався серед зелені» в достатній мірі міг забезпечити експедицію водою.

Мабуть, ця галявина була знайома Бентлі, бо він без вагань зупинив караван й оголосив:

— У цих місцях зустрінемо надзвичайно цікавих представників австралійської фауни. Тут ми влаштуємо табір.

Кілька наступних днів мисливці старанно готувалися до ловитви малих звірят. У той час, коли інші майстрували відповідні клітки й виготовляли розмаїті пастки, Тоні блукав в околицях табору, вишукуючи сліди різних четвероногих. Австралієць, опинившись у своїй стихії, цілком змінився. Він скинув європейський одяг, який, за його словами, заважав рухам, і цілими днями пропадав у буші. Дитя австралійської природи, Тоні добре знав її таємниці. Як і всі місцеві тубільці, Тоні чудово давав собі раду в суворих умовах тутешнього клімату. Але насамперед він був неперевершеним майстром у ловах. Він легко знаходив ледь помітні сліди тварин, виявляв стежки, якими вони звичайно ходили. Від його гострого ока не могли сховатися навіть сліди маленької австралійської паланки[69], залишені на корі дерева. Крім того, Тоні відзначався надзвичайною терпеливістю, завдяки якій долав усякі перешкоди. Учасники експедиції були вражені його спритністю. Він умів стрибати, як кенгуру, й повзти, неначе змія. Користуючись мотузкою і сокиркою, міг забратися на верхівку височенного евкаліпта, а пальцями ніг підіймати з землі будь-які предмети.

Тоні чудово знав звички й спосіб життя багатьох тварин Австралії. Він знав також, які пастки наставляти, щоб їх упіймати, й охоче ділився своїми знаннями зі звіроловами.

Вільмовський уважно прислухався до повідомлень Тоні, записував усе, що стосувалося тварин, яких вони мали намір вивезти до Європи. Томек поцікавився, навіщо батькові потрібні ці подробиці. Вільмовський відповів, що пізнання способу життя тварин необхідне для створення їм у зоопарку умов, близьких до природних. З того часу Томек ходив за Тоні скрізь, немов тінь. Він вирушав з ним у тривалі розвідувальні вилазки, вчився нелегкого мистецтва знаходити сліди тварин і використовував будь-яку нагоду, щоб розпитати Тоні про різні дива тутешньої природи. Тоні полюбив польських мисливців за те, що вони ставились до австралійських тубільців так, як до білих людей. А відтоді, як Томекові вдалося завоювати довіру племені «людей-кенгуру», Тоні ставився до нього з особливою симпатією. Тоні не скупився на слова, розповідаючи хлопцеві про все, що він знав, і Томек багато чого від нього навчився. Вже після кільканадцяти прогулянок із Тоні, під час яких вони шукали лігва різних звірів, Томек навчився орієнтуватись у лісі за листям дерев і навіть став розрізняти сліди деяких тварин. Із дня на день Томек щораз більше освоювався з австралійським бушем і з посмішкою згадував про те, як колись боявся заблудитися в ньому. Томек став наслідувати Тоні в усьому, що австралійцеві дуже подобалося. Обидва здружувалися все більше й більше.

Лови маленьких звірів не вимагали участі великої кількості мисливців. За порадою Бентлі було утворено чотири загони, для яких Тоні розробляв самостійні плани полювання. Деякі загони виходили на лови тварин як удень, так і вночі, оскільки деякі тварини жирували тільки вночі. Майже кожне полювання закінчувалося вдало завдяки ретельній підготовці всіх його деталей. Заздалегідь підготовлені клітки поступово стали заповнювати пійманими представниками австралійської фауни.

Це були лови, про які тільки міг мріяти Томек. Четвероногі, яких вони ловили, не зустрічались на інших континентах і переважно були цілком безпечні для людини. Томек міг полювати на них навіть сам-один, що приносило йому величезне задоволення.

Вільмовський радо спостерігав за тим, як хлопець мужнів із кожним днем, набував досвіду та розважливості. Тому він майже не обмежував свободи сина, а навпаки, дозволяв йому брати участь у полюванні будь-якого загону, і треба визнати, що Томек вибирав якнайцікавіші вилазки.

Якось після обіду Томек почав спостерігати за поведінкою трьох єхидн