Фред Унгер - Заборонена кімната

протиснувся крізь порожню раму, хвильку посидів на підвіконні і зіскочив усередину. Попав на купу сміття. Знялася хмара пилу, я чхнув. Луна рознеслася по всьому будинку. Зачекав. Вона завмерла, і знову запала гнітюча тиша. Вилізши із сміття, обдивився довкола.

То був великий зал, в якому панували бруд і запустіння: він являв собою щось середнє поміж складом старих, забутих декорацій та вестибюлем готелю минулого сторіччя. Мармур, гіпсові статуї з повідбиваними руками, ногами та головами, ліпні прикраси, різні уламки, екскременти. На стінах ковзали промені вечірньої заграви, в них танцювали порошинки. Із стелі сповзали тіні. Було прохолодно, я почав мерзнути.

Проти стрільчастих вікон були сходи — головна прикраса залу — з дуже широкими сходинками, що вели на терасу, розташовану на половині висоти залу. Внизу сходи розгалужувалися виделкою; тут вони були прикрашені цоколями, на яких сиділи поважні кам'яні леви, кожен з цих оповивав своїм хвостом герб господаря маєтку. Проходячи повз одного з них, я провів пучкою по його лобі — зверху товстого шару звичайної сірої пилюки був інший: тонкий, рожево-білий. Цегляна пилюка. Задумливо глянув на палець, потім на сіре чудовисько, що охороняло сходи.

Поруч зі сходами колись розвалили стінку; від неї залишилися купи старих, потемнілих цеглин та поламаних мармурових брил. Ті купи рясно поросли будяками, чахлими й сірими, як геть усе навколо. Я наблизився до купи — і раптом побачив хід.

Його було прокладено серед цеглин, а чисті рожеві стіни вказували на те, що хід пробито зовсім недавно. На підлозі видно було глибокі сліди та подряпини: ніби від великих полозів. Так понівечити підлогу здатні були лише якісь незграби-самоуки. Здається, тут тягли великі вагарі, тягли безладно й безжалісно.

Переліз через купу сміття з його сірими будяками. Цегляний брухт рипів під чоботями, сипалися камінці. Та це було недовго: прохід, вузький та прямий, закінчився під сходами. Сталевими дверима, блискучими, новими. Я вдарив у двері каблуком, вони відгукнулися глухо. Броньована сталь.

Розпачливо втупився у цей темнуватий, матово виблискуючий анахронізм. Бруд, будяки — і щойно змащені завіси на дверях: воно якось не пасувало одне до одного. Таке очевидне протиріччя роздратувало мене, але тут я згадав про червоний хрестик. Може, Уден?

З усіх сил затарабанив кулаками по сталі. Прислухався. Луна пронеслася залом, завмерла десь у глибині коридорів. Будяки стомлено схилилися долі. І знову тиша. Виповзла із стін, стрибнула зі стелі, пробігла сірими лапами по купах сміття. Ось вона вже біля мене — дивиться сліпими очима, прислуховується.

Знову постукав. Потім гукнув. Але відповіла тільки луна.

Мої руки заклякли від холоду. Промені заграви на стелі згасали.

Попрямував назад проходом, зійшов сходами на терасу. Дерев'яні бильця, старезне крісло в кутку: пружини повилазили, оббивка пошматована, висить пасмами. Поруч з кріслом — високі різьблені двері. Тьмяно виблискує ручка. Навалююся на неї, і двері безшумно прочиняються. Здивований, зупиняюся на порозі.

Головне місце у великій кімнаті займає довгий, конусовидний стіл, вкритий зеленою скатертиною. Тісною чередою товпляться обабіч столу стільці. По кутках кілька крісел, на стінах картини. Білі обличчя на потемнілих полотнах у золочених рамах. Рами порепані, брудні. В одне з тих облич хтось, очевидно, жбурнув пляшку червоного вина. На вікна — вправно напнуті гардини, у шибки заглядають парості плюща. Принюхуюсь. Повітря затхле, задушне; тхне гниллю.

Зачиняю двері, безпорадно плентаюсь коридором. Напівтемрява, по кутках зовсім темно. Під ногами заяложена дірява килимова доріжка. Праворуч і ліворуч — білі шеренги дверей. Вони не замкнені. Зірвані мостини, пошматовані шпалери, клапті паперу, зім'ята каска. Сміття, бруд. Майже ніяких меблів: подекуди лише залізне ліжко з дротяною сіткою або обшарпана шафа — і все.

За рогом вузькі сходи на горище. Тут обіймає мене сухе тепло, приємний запах прогрітого за день дерева. Скошені дахові віконечка. Балки, голі стіни, павутиння.

Праворуч — кілька кімнаток. І залізні двері. Вони напіврозчинені. Перш ніж увійти, зазираю в щілину. Відра з фарбами, напівпорожні мішки з цементом, ящики з різним інструментом, кабелі. Тут пахне вже по-іншому: лаком і свіжим вапном. Штовхаю ще одні двері — і опиняюся у вузькому коридорі, куди виходять з десяток дверей. Деякі з них зняті із завісів. Бачу ряди полиць на стінах, реле, дроти, купи сміття, дошки, рулони шпалерів. У деяких кімнатах мостини зірвано, в інших підлогу відремонтовано й застелено килимками.

У передостанній кімнатці встановлені мікшерні пульти, валяється ціла купа різної електричної арматури. Тут мікрофони й безліч маленьких радіоприладів, кілька моніторів. По стінах тягнуться дроти. Провів пальцем по них. І тут пилюка, але шар її зовсім тонкий.

Повернувся до коридора і зазирнув до останньої кімнати. Обстановка тут значно краща за інші. Нові шпалери, килимки на підлозі, гардини на косих дахових віконцях. Стінні шафи, письмовий стіл. Телефон. У кутку купа ящиків. Хтось вивів на них кольоровим олівцем великі, завбільшки з палець літери: «SOCONOR». Це зовсім не здивувало мене: я чекав на щось подібне.

Сів за письмовий стіл, запалив сигарету, замислився. Що воно має бути у цих кімнатах? Щось пов'язане з технікою, це зрозуміло, але що саме? Антена, яку я бачив, свідчить про радіостанцію, але для неї щось малувато тут електрообладнання. Контора? Тоді навіщо мікшерні пульти і монітори?

Зітхнув: не можу розв'язати цю загадку. Просто все ще більше заплутується. І жодного натяку на те, що Уден перебуває десь тут.

Похмуро взяв телефонну трубку, послухав. Десь далеко, ледь чутно, шепоче жіночий голос. Долинають гудіння і писк. Раптом щось клацнуло, у трубці задеренчало:

— Алло?

Я затамував подих.

— Хто це? — ревнув голос.

Щосили затиснув трубку, моя рука тремтить. Німецька мова!

— Фешоз?

— Ні, — кажу, — домовик. А ви хто такий?

Почув, як дихає у трубку. Потім знову клацнуло і з далечини долинув жіночий шепіт.

Швиденько вискочив з-за столу, кинувся до залізних дверей, прислухався. Нічого.