Димитр Ангелів - Сміливий чунг

Вкрай здивований, Голобедрий підвів голову й глянув на небо. Але воно було високе й чисте, і хоч біле світило вже сховалося, а на землю почали спадати перші сутінки, по ньому не пливла ні одна хмарка… Ні, цього разу вогняні іскри впали не з неба, не чути було й ніякого гуркоту…

Голобедрий нахилився до каменя і обережно, з острахом — чи не посипляться з нього іскри? — взяв його в руки. Він довго крутив той камінь між пальцями, потім, бажаючи все ж таки дізнатись, як з’являються іскри, знову легенько ударив ним об землю. Ніяких іскор. Ударив ще раз і ще… Потім ударив по червонуватому каменеві, іскри знову посипались, і він злякано відскочив назад. Так, іскри народжувались саме тоді, коли він каменем ударяв об камінь… Виходить, не тільки небо, а й камінь може народжувати вогонь!..

Приголомшений своїм відкриттям, Голобедрий почав ударяти каменем об камінь, і щоразу з-під його пальців вилітало то більше, то менше іскор. Він уже забув і про голод, і про коріння о-ра. Охоплений переможним почуттям, немов він сам убив двох грау, Голобедрий випнув груди й заревів:

— Ха-кха-кха-а! Ха-кха-кха-а!

Голобедрий ревів з переможною радістю і довго ще вдаряв каменем об камінь, а іскри вилітали, спалахували перед його очами, розсипалися й гасли… Він ловив очима ці короткочасні тремтливі спалахи вогню, цю чарівну гру іскор, дивувався з незвичайного чуда, яке спостерігав уперше в житті, і довго не міг ним натішитись.

Почувши цей торжествуючий рев, до Голобедрого прибігли Сміливий чунг, Брунатна й Молода поми і всі чунги з їхньої групи. І коли побачили, що він робить і як просто з землі народжуються іскри, усі заревли не тільки від подиву, а й від жаху. Нове, незвичайне й незрозуміле явище зовсім приголомшило їх: з-під пальців Голобедрого сипались іскри, а він, замість того щоб тікати від них, радісно вищав і ніби похвалявся тим, що вміє добувати вогонь з нічого, та все завзятіше вдаряв каменем об камінь. І серед повільно спадаючого з неба зоряного присмерку народжені каменем іскри спалахували, розсипалися в сухій траві, щезали… Замість них вилітали інші, і кожна з них залишала по собі ледве вловимий, яскравий слід. Деякі іскри падали навіть на пальці й долоні Голобедрому, але опіків їхніх він не відчував.

Несподівано з сухої трави перед ним здійнялась тоненька цівочка синюватого диму, потім затремтіли, захиталися вогняні язички, почувся легенький тріск. Потім вся трава навколо одразу спалахнула, вогонь швидко підповз до куща, лизнув і підпалив його. Приголомшені, чунги кинулися тікати.

— Ху-у-у-у! — закричали вони в один голос, не можучи опам’ятатись від здивування.

Чунги раптом згадали про останню пожежу в лісі, про те, як вони знаходили на пожарищі печені плоди і тварини, про те, як самі розкладали й підтримували вогонь. Але в тій пожежі не було нічого дивного й незвичайного: тоді багато з них бачили, як небо кинуло вогонь на дерево, спочатку зламало його, а потім запалило. А тепер кущ почав горіти, підпалений не небом, а іскрами, що вилітали з двох каменів Вражені цим незвичайним видовищем, чунги стояли, мов зачаровані, і ніхто з них навіть не здогадався підтримати вогонь. І через те, що поблизу підпаленого куща не було інших дерев і кущів, а суха трава росла тільки навколо нього, вогонь швидко погас і вмер.

Довго ще після цього Голобедрий носив з собою той важкий, блискучий вогняний камінь і не раз пробував зробити ним вогонь. Але всі його спроби лишались марними. Звичайні камінці під ударами не народжували ніяких іскор, а просто кришились. Іскри вилітали тільки з дуже твердих камінців, які завжди мали жовто-червоний або червоно-бурий колір і значно гостріші краї, ніж інші. Цілими днями Голобедрий вдаряв каменем об камінь, щоразу сподіваючись, що ось-ось в траві або в сухому листі з’явиться цівка диму й спалахнуть вогняні язички. Зрештою все це йому набридло, і він сердито кинув геть важкий, блискучий камінь, який не тільки не міг уже зробити вогню, а був, до того ж, ще й дуже незручний.

Проте у своїх нескінченних спробах знову зробити вогонь чунги виявили, що одними каменями можна кришити інші. Так вони відкрили кремінь і з того часу для викопування коріння почали користуватися лише ним, оскільки уламками кременю, які розпізнавали по кольору та гострих краях, копати землю було значно легше.

Листя з дерев осипалося зовсім, і віття тепер стирчало голе, сумне. В лісі вже не стало видно ніякої зелені. Разом з тим біле світило втратило свою колишню яскравість, а ночі стали ще холоднішими.

В печері, де жила група Сміливого чунга, було тепліше, ніж в інших, бо щілина в скелі була засипана. Аж ось одного разу вночі здійнялася нова сильна буря, зашуміла своїми невидимими крилами, завила й застогнала біля входу в печеру, потім вдерлася всередину з таким оглушливим гуркотом, що чунги мимоволі затрепетали зі страху. Вони ще не забули того жаху, якого зазнали тоді, коли в щілині завивав вітер; і тепер той самий жах знову охопив їх з ще більшою силою. Особливо злякався старий чунг. Він давно вже ледве встигав за групою, щоразу відставав від неї, тому здебільшого крутився біля печери. Живився старий чим трапиться, через те був дуже худий і виснажений. Коли почалася буря, він заскімлив і завив достоту, як вітер, а це ще дужче злякало чунгів, і вони збилися в куток.

Цілу ніч лютувала страшна буря, а на світанку перетворилася в справжній ураган і вирвала, викотила старе дерево з щілини в скелі. В печеру ввірвався різкий, пронизливий вітер, почувся дикий рев і виття, наче там заревло сто грау.

«Фі-і-у-у!.. Фр-р-р-а-а-ах! — гуркотів і завивав вітер, підмітаючи та розкидаючи по печері настелене листя.

Чунги зрозуміли, що хтось відсунув товсте дерево й відтулив щілину. Вони ще дужче налякалися, але не так самого вітру, як того невідомого, страшного звіра, що зміг відкотити таке велике дерево. На щастя, вже розвиднялося, та й