Володимир Миколайович Владко - Нащадки скіфів

Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шкіряного шолома, вже промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклами шкіру й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко і вміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь пахуче листя. А тоді, дружньо поплескавши юнака по плечу і широко всміхаючись, допоміг йому встати. Біль у нозі вже трохи вгамувався: невже ж це так допомагає те запашне листя?

— Болить, Артемчику? — Ліда аж заглядала юнакові в обличчя: їй також хотілося чимсь допомогти йому.

— Коли згадую, Лідо, то болить. А якщо не думати, то можна й забути. Мабуть, оте листя допомагає…

Шкутильгаючи, Артем підійшов до забитого кабана. Довгасте руде тіло звіра витяглося, з усе ще роззявленої пащі стікала густа червона кров. Як це сталося, що кабан кинув Артема? Юнак нахмурив брови, намагаючись пригадати. Ні, він пам’ятає лише, як кабан стрибнув на нього, потім різонув цей гострий біль у нозі, а потім… потім вже нічого не можна пригадати, аж доки він не почув голосів Ліди й Варкана. Та що, він непритомний був, чи що?

Ось на спині кабана кривавий слід од удару акінака. Так, це його, Артемів удар. А ось і слід другого удару, значно сильнішого — це видно з того, що другий удар просто розітнув спину звіра аж до хребта. І ще один удар — уже по голові, що майже розвалив її. Хто це зробив?

— Лідо, ти бачила, як усе це трапилося?

— Як ти стрибнув униз?

— Ну, це я й сам знаю. От, коли я впав… коли кабан підім’яв мене… хто це розвалив кабанові спину й голову? Це ж не я, бо мій удар був не такий дужий…

— Отой другий скіф, Артемчику. Коли ми полізли на дерево, Варкан щось сказав йому — і він подався назад, у той бік, де лишилися наші коні. А потім, потім я побачила, як він біжить сюди… це вже тоді, коли ти стрибнув з дерева… а коли ти впав сам, то Варкан ще не встиг підвестись, як той скіф вихопив свій акінак і вдарив кабана спочатку по голові, а потім ще й по спині. Кабан упав, задригав ногами, захрипів. А ти лежав нерухомо… І я дуже злякалася, бо думала, що… що ти…

— Ну, добре, добре, — ніяково спинив її Артем. — Все зрозуміло, можна закінчити на цьому. Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають… Дивись, дивись, Варкан хоче забрати з собою здобич!

Разом з другим скіфом Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час од часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їхній настрій. Обличчя у нього було вже веселе, на ньому кожного разу, як він зустрічав погляди Ліди чи Артема, з’являлася властива йому, широка добродушна усмішка. Нібито нічого й не сталося, нібито й не загрожувала йому ніяка смертельна небезпека. Просто пополювали на дикого кабана, вбили його без ніяких труднощів — от і все.

Ліда й Артем зацікавлено дивились, як Варкан спритно й хутко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня, його товариш сів на коні позаду Варкана. Подано знак: поїхали!

Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша кабана. Навіть тепер звір здавався страшним. Широка роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби комусь загрожувала. Артем мимоволі згадав ту страшну мить, коли ця паща повернулася до нього. Які скажені були тоді ті малесенькі червоні очиці! Як палали вони люттю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову вбитого страховища і згадувати про лісову пригоду.

— Мені здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артемчику, — сказала раптом Ліда, наздоганяючи юнака. — Пам’ятаєш, як він зворушно прикладав твою руку до свого чола? То, мабуть, така скіфська манера дякувати, як ти гадаєш?

— Можливо. Але коли говорити про таке, тоді я мусив би не менш дякувати його товаришеві…

— Втім, як ти наважився стрибнути на кабана з дерева? Це ж було так страшно, Артемчику!

— Зовсім я нічого не наважувався. І гадки не було про це. Хіба тоді був час обмірковувати? Зробив те, що саме спало на думку, і немає тут про що більше говорити.

Ліда знизала плечима. Проте в виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не впізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла і в інституті, і під час поїздки до Гострого бугра. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але цілком такий, як і багато інших.

А тепер у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мовби якісь нові риси проявилися в ньому під впливом нових обставин. Але що ж саме змінилося в ньому? Зовні він лишився таким самим Артемчиком. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, іноді трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не було в його поведінці, навпаки: в кожному рухові, в кожній фразі було щось таке миле, таке близьке…

Ліда зітхнула і вирішила більше про це не думати. Хороший, милий хлопець Артемчик — і все тут!

Закінчився ліс. Вони знову їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під самими низькими хмарами, співали жайворонки. Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу з рисочкою меча, що стирчав із неї.

Та здаля й сама велика купа здавалася зовсім маленькою. Далекі кам’яні урвища в сутінках наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою і степ, і ліс, і стійбище…

Здалека долинуло кінське іржання. Варкан