Ростислав Феодосійович Самбук - Автограф для слідчого
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось вони вже ступають останні кроки, зараз звернуть на стоянку — але ж, може, полковник помилився й щось не спрацює, бувають же такі випадки, чому не трапитись такому й зараз?
Гюнтер стояв, учепившись у віконну раму, з роззявленим ротом і виряченими очима й раптом закричав. Тільки не крик, а якийсь свист із клекотом вирвався з його грудей, він затиснув собі рота долонею, злякався, що хтось почує й гляне з вулиці, відсахнувся в глиб кімнати, схопився за спинку стільця й не зводив очей з тих, що вже стояли біля жовтого автомобіля.
Аннет обійшла «фольксваген», тепер Гюнтер не бачив її, на мить йому стало легше — раптом він не помітив, і вона пішла кудись?.. Карл відімкнув дверцята, відчинив протилежні, певно, простягнув руку Аннет — сам Гюнтер неодмінно вчинив би так, щоб зайвий раз відчути тепло дівочої руки й легкий вдячний потиск, — вони там зараз усміхаються одне одному, — боже, навіщо він учора послухався полковника?
Карл причинив дверцята, й тої ж миті «фольксваген» підкинуло, зблиснув вогонь, і Гюнтер відчув, буцімто його болісно штовхнуло в груди — випустив спинку стільця, захитався й знеможено сів на підлогу. Притиснувся щокою до холодних паркетин, від яких огидно смерділо мастикою, схлипував і трусився в нервовому збудженні.
У двері загрюкали, та не мав сили підвестись, чекаючи, що зараз виламають двері й прийде покара.
— Гюнтер! — почув голос полковника. — Відчиніть, Гюнтер!
Лише тоді відірвав щоку від підлоги й з трудом підвівся, неслухняними пальцями повернув ключ.
За спиною полковника стовбичила покоївка — обоє були стривожені, Гюнтер відчув, що покоївка може прочитати щось на його обличчі, зробив над собою зусилля, осміхнувся й запитав:
— Що сталось? Ви грюкаєте, буцімто пожежа. Я був у ванній і…
— Нещастя! — вигукнув Пфердменгес. Гюнтер подивувався, з якою правдивістю полковник розігрує свою роль. — Вибухнув «фольксваген» Карла!
— Як вибухнув? — Гюнтер удав здивування. — Коли вибухнув? І де Карл?
— Ви нічого не чули? — здивувалась покоївка. — Я думала, що у вікнах повилітають шибки.
— Я був у ванній… Карл щойно заходив до мене… Він кудись збирався… Чекайте, ви нічого не наплутали?
— Я снідав, коли почув вибух, — пояснив Пфердменгес. — Вискочив на вулицю — біля стоянки натовп… біжать поліцейські… Я — туди й побачив понівечений Карлів «фольксваген». Ну, дим, вогонь, служитель тягне вогнегасник… По-моєму, в машині хтось був…
Гюнтер затулив обличчя руками.
— Карл… Карл…
…Стоянку вже оточили поліцейські. Гюнтер протиснувся до інспектора. Мовив стривожено:
— На цьому «фольксвагені» ми прибули з Швейцарії. Що трапилось? І що з Карлом?
— Ви хочете сказати, що знаєте власника цієї машини?
Інспектор обмацав Гюнтера уважним поглядом.
— Так, ми разом приїхали з Швейцарії.
Інспектор підштовхнув його до брезенту, яким було вкрито щось, підняв край. Гюнтер знав, кого йому покажуть, і готувався до цього, але те, що побачив, примусило його відсахнутися й затулити обличчя долонями.
— Вони… — У Гюнтера витяглося обличчя, очі налилися кров’ю, — для чого йому показали це?
— Хто вони? — вже вдруге запитував інспектор.
Гюнтер дивився, кліпав очима, й ноги в нього підгиналися. Нарешті зрозумів, чого вимагає поліцейський.
— Карл Хаген, — із зусиллям витиснув. — Швейцарський журналіст Карл Хаген із Берна.
— А жінка?
— Аннет Каммхубель… студентка… Франкфуртський університет…
— Жили в «Короні»?
— Так.
— Пройдемо з нами.
Вони вийшли за цеп поліцейських і одразу потрапили під перехресний вогонь репортерів. Гюнтер ішов, опустивши голову, й намагався не чути їхніх запитань. Думав: добре, що старий Каммхубель поїхав у Гамбург. Поки поліція вийде на вчителя і все збагне, він встигне побувати у Рудольфа Зікса й витягти з нього дві цифри. Про Шліхтінга ніхто нічого не знає. Карл не назвав його прізвища ні Каммхубелю, ні Аннет, отже, таємницю шифру знатимуть лише троє, а все інше не повинно хвилювати Гюнтера. В поліції нема підстав затримувати його — завтра він з’їздить у Заген, потім відразу повернеться до Швейцарії, куди прибудуть Шліхтінг і Пфердменгес. Все продумано, все йде за планом: головне — спокій, не виказати себе ні словом, ні жестом. Карл Хаген був другом Гюнтера Велленберга, його трагічна загибель не могла не приголомшити друга — ось лінія поведінки…
Гюнтер уже увійшов у роль, йому і справді стало шкода Карла й Аннет, він любив їх і міг зараз поклястися в цьому, — біла троянда на зеленій стеблині… — але чому раптом затремтіли м’язи на Карловому обпеченому обличчі, невже він підморгує?
Це видіння було таке зриме й реальне, що Гюнтер мимоволі схопив інспектора за плече, дивився розширеними від жаху очима й белькотів щось невиразне. Той розуміюче стиснув йому руку.
— Все буває, — спробував заспокоїти. — Але ж ви — мужчина, тримайтеся!
Разом із портьє вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, де на них уже чекали всюдисущі репортери. Інспектор наказав звільнити коридор, і лише тоді портьє відімкнув двері Карлового номера.
Біля шафи стояла відкрита, але вже спакована валіза. Ліжко акуратно застелене. На вішалці — плащ, кілька газет на журнальному столику під торшером, поруч почата коробка цукерок і недопита пляшка вина.
Інспектор глянув на все це, розпорядився зняти відбитки пальців. Запитав Гюнтера:
— Коли збирались від’їжджати?
— Сьогодні.
— Так я й думав, — вказав на валізу. — Ваш супутник був акуратною людиною. Коли ви бачили його востаннє?
Гюнтер подивився на годинник.
— Хвилин двадцять п’ять — тридцять тому. Він заходив до мене.
Інспектор зупинився перед Гюнтером. Запитував недбало, але дивився уважно:
— Про що ви розмовляли?
— Ну… про справи… про від’їзд… Потім він запропонував проїхатись по місту…
— І ви відмовились? Чому? Мабуть, раніше ви не залишали його?
Гюнтер відповів спокійно:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автограф для слідчого», після закриття браузера.