Джон Вейн - Зима у горах

—     Цебто ви хочете сказати,— зауважив Роджер,— що вікно розбила якась свиня, котрій, як ви гадаєте, я не подобаюсь.— О, якби він тільки міг лягти зараз у ліжко. Якби не був такий виснажений: виснажений відмовою Райанон, загрозливою присутністю Діка Шарпа, цими горами, Уельсом, своїми зусиллями вивчити мову.

—     Ці вандали,— вів далі містер Кледвін Джонс,— вій вимовив це слово чітко, не спотворивши жодного звуку,— ці вандали, що заповзялися робити наскоки на наше селище, може, й не ваші друзі. І все-таки вони ваші друзі в глибшому, якщо можна так висловитися, розумінні.

—     Ні, сер, не можна.

—     Вони з’являються сюди, бо ви тут мешкаєте. Вони чинять ці,— він широко провів рукою,— неподобства з почуття ворожнечі до вас. У Лланкрвісі такого споконвіку не траплялося.

—     Вам доведеться виїхати завтра,— цвірінькнула місіс Опора Джонс, визираючи з-за містера Кледвіна Джонса.

—     Не кажіть дурниць,— різко відповів Роджер.— Як я можу виїхати завтра? Я не матиму часу підшукати іншу квартиру й забрати звідси свої речі принаймні до суботи.

—     Слушно,— авторитетно проказав містер Кледвін Джонс, повертаючись до місіс Опори Джонс і киваючи головою так, що чубчик у нього на голові бундючно затріпотів.

—     Тоді в неділю,— сказала місіс Опора Джонс, гарячково сплітаючи й розплітаючи пальці.— Я не можу тримати його після неділі жодного дня. Я надто нервова. У мене шок, так-так, шок.

—     Ми дали свідчення полісменові,— промовив містер Кледвін Джонс.— Він хоче, щоб і ви дали свідчення. Поїхав він звідси недавно. Сказав, щоб ви завітали до поліційного відділка в Карвенаї завтра вранці, не пізніше.

—     Із задоволенням. Та мені нічого йому сказати.

—     Ви певні? — спитав містер Кледвін Джонс, кидаючи на Роджер а погляд, сповнений глибокої настороженості.

—     Авжеж, певний. Звідки мені знати, якому це хуліганові стрельнуло...

—     Ось чим це зроблено,— раптом мовив містер Кледвін Джонс. Він вийняв з-за спини руку і, піднісши її, показав більярдну кулю.

—     То й що? Що особливого в цій більярдній кулі? На ній вирізьблено чиєсь ім’я чи викарбувало номер страхового поліса?

—     Вона влетіла в оце вікно менш ніж годину тому,— сказав містер Кледвін Джонс.

—     Та не тримайте ви її в мене під носом,— порадив. Роджер.— Вигляд у вас від цього дурнуватий. Такий, паче з рота у вас ось-ось вилетить мильна булька з написом! «Може, це освіжить вашу пам’ять»,

—     Нема чого ображати мене.

—     А чи не здається вам, що це ви мене ображаєте?

—     Ні, не здається,— втрутилася місіс Опора Джонс.— Ніхто вас сюди не кликав.

—     Але ж.,.— На мить у Роджера відібрало мову. Хіба я повинен був чекати, коли мене запросять? Хіба в Північному Уельсі мало людей, які приїжджають сюди звідки завгодно?

—     Тепер не сезон,— швидко мовила місіс Опора Джонс, цього разу вже примирливо. Здавалось, вона намагалася зняти напруженість, давши логічне й необразливе пояснення, чому Роджерові не слід було приїздити в Лланкрвіс.

—     Якщо ви поїдете звідси,— сказав містер Кледвін Джонс,— ці вибухи вандалізму припиняться і для нас настане нормальне життя.

Роджер хотів був спитати його, до якого нормального життя зможе повернутися Герет Джонс, якщо його остання моральна й фізична підтримка втече з переляку світ за очі. Але, позирнувши на цих двох, що стояли з відчуженим, осудливим виглядом, не сказав нічого. Нащо кидати слова на вітер? Місіс Опора Джонс хоче тільки одного: побачити його спину — й більш нічого. А щодо містера Кледвіна Джонса, то він схильний дивитися на переслідування Герета Діком Шарпом як на не варту уваги дрібницю, що ніяк но обходить цього настирного англосакса, цього нетактовного дурня англійця, який стромляє носа куди не слід.

Глянувши рантом на всю цю справу їхніми очима, Роджер вирішив закінчити розмову з усією можливого гідністю й гумором.

—     Місіс Джонс,— сказав, він,— я більш ніж засмучений тією обставиною, що моя присутність у вашому домі завдала вам так багато прикрощів. Я заберуся звідси якнайшвидше. Сьогодні четвер, вечір,— отже, ми домовляємося, що я звільню квартиру в неділю, гаразд?

Вона по-пташиному кивнула головою, стискаючи свої набряклі ланки.

— До неділі я за квартиру вам уже заплатив. І, зрозуміла річ, заплачу й за розбиту шибку. А ще,— Роджер, чемно посміхаючись, обернувся до містера Кледвіна Джонса,— я дуже засмучений, містере Джонсе, тим, що вас серед ночі підняли з ліжка, і сподіваюсь, що ви візьмете собі оцю більярдну кулю як винагороду за завданий вам клопіт.

Це була хоч і дрібна, незначна, нічого не варта, а все ж таки перемога. Він провів їх до зелених дверей і відразу ліг у ліжко. Нехай повертаються посіпаки Діка Шарпа, нехай поперебивають хоч усі шибки в цьому клятому будинку, аби лише вони не заважали йому спати, спати, спати.

Настала неділя. Снідаючи, Роджер чекав, що до нього ось-ось прибіжить місіс Опора Джонс і верескливо зажадає негайно звільнити квартиру, однак замість цього вона воліла залишатися на своїй половині й тиснути на нього мовчанням, посилаючи його хвилі крізь запнуті портьєрою двері. І собі мовчки прийнявши її виклик, він ще з годину посидів перед електричним каміном, але її бажання здихатись його було таке велике, що він врешті майже фізично відчув, ніби його щось ставить на ноги й штовхає до дверей. Застібаючи на ходу плащ, він вийшов з будинку, не маючи ніякої певної мети, просто хотів побути далі від тих хвиль.

Надворі все було залито повінню білого туману. Туман лежав довгими пасмами попід стінами будинків, а на голих схилах повільно клубочився, коли проходили вівці. Від туману повітря було сире й холодне. І Роджер відчув себе безпритульним і безпорадним.

Він попрямував до центру селища. Неподалік голим привидом височіла каплиця, блідий туман пом’якшував її обриси. Довкола не було ні душі. Десь за