Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

лікарське вміння Якуб застосовував лише для того, щоб увійти в домівки потрібних йому людей і зав’язати корисні знайомства. Маленька хатина, навколо якої ріс старий ліс, споконвічне володіння шляхтичів Сенявських, ідеально підходила для таємних зустрічей. Кому приємно проводити вечори під знищеним дахом, викладеним зеленим мохом, гріючи замерзлі пальці біля жалюгідного огниська?! Хто наважиться залізти в таку глушину, до вовків та лисиць?!

Хіба що дервіш ордена Бекташі, підперезаний ручною змійкою.

Спираючись на сучкуватий ясеновий ціпок, дервіш зупинився перед маленьким струмочком, що заріс високою осокою. Крізь крони вікових дубів і буків пробивалися яскраві промені сонця.

— Полудень, — сказав дервіш самому собі, дивлячись на сонце. Він нахилився над струмком, щоб обмити в крижаній воді лице й ноги. Але струмок відобразив не дервіша, а незнайомця з нечесаними кучерями, що давно просили ножиць. Це знак — здогадався він.

Дервіш помолився, опустившись на коліна в густій папороті, й пішов далі, покладаючись на внутрішнє чуття. Незабаром внутрішнє чуття привело дервіша до хатини Якуба. Той сидів на пні й гострив виміняну недавно криву турецьку шаблю, що затупилася об чиюсь залізну зброю. Кроки дервіша застали Якуба зненацька. Той підняв голову, і, подивившись на незнайомця, відклав шаблю.

— Чого прийшов? — грубо запитав дервіша Якуб. — Се володіння пана Сенявського, господаря цих місць.

— Знаю, — відповів дервіш, — але я виконую волю Пана всіх місць, не тільки Меджибізького лісу.

— Геть звідціля, єретику! — розлютився Якуб. — Не порушуй мою тиху самотину! Швендяють тутка усякі пілігрими, мандрівники й ченці-пронози, то поїсти їм, то попити, то заночуй, то грошей дай! Один свічку вкрав, інший глечик поцупив, третього я сам стусанами випровадив, не чекаючи, поки ще що-небудь пропаде. Знаю я вас, святих догідників, брехунів і лицемірів!

— Мені не треба ні грошей, ні даху, ні харчів, — тихо мовив дервіш. — Я прийшов навчити вас, і тільки.

— Навчити чого?! — перепитав Якуб. — Якщо лікуванню, то мені відомі ваші викрутаси, я сам собі знахар і кровопускач. Забирайтеся геть, мосціпане! Нам не по дорозі.

— Осягненню таємниць Творіння. Такому ніде не вчать, — відповів дервіш.

— А ртуть у золото перетворювати вмієте?

— Ні.

— А секретом безсмертя не поділитеся?

— Ні.

— Тоді що ж за таємниці у вас, якщо від них немає жодного хісна?!

Дервіш Бекташі загадково усміхнувся. Йому не вірили, та це не вперше!

— Є речі важливіші, ніж золото із ртуті. Наприклад, спокій душі. Зараз ви живете самі. Нічиї слова не засмучують. Нічиї почуття не зачіпають. Нікого немає поруч. Цілковите вмиротворення! Та варто лише з’явитися серед людей, як це вмиротворення зникне. Якуба будуть любити. Якуба будуть ненавидіти. Тоді вам потрібні будуть не золото й безсмертя, а тільки, щоб лишень дали спокій. Ви благатимете тиші й волі, про те, щоб знову оселитися в цьому порожньому лісі, вдалині від хуторів… — говорив він.

— Звідки ви знаєте про мене?! Що я намагався жити там, але не зміг витримати чужого презирства?! — здивувався Якуб. — Хто вам розповів?!

— Ні, — сказав дервіш, — нішматá каддішá, свята душа, Якубе! Я прийшов допомогти, щоб, коли знову покинете ліс, знали, як захищатися від мерзоти земного буття. Хіба це завадить?! Невже це зайве?!

— Анітрошки, — відтанув лісничий, — се знадобиться мені, навіть якщо я проведу в Меджибізькому лісі решту життя. Відразу б сказали, а то все навколо та близько!

У хатині Якуба дервіш виявив саморобне крісло, сплетене з молодих соснових гілок[41]. Воно приємно пахнуло смолою, але довго сидіти в ньому виявилося неможливо: голки кололи тіло крізь драну одежу.

— Це щоб не засиджуватися, — пояснив пустельник.

Доля сироти Якуба, якби він не пристав до сабатіанської єресі, могла виявитися ще сумнішою. Зустріч із дервішем Бекташі, албанцем за походженням, як це не парадоксально, допомогла самотньому лісничому повернутися до єврейського народу, з яким він ледь не втратив кровного зв’язку.

Якубові не було на кого більше опертися. Він хотів вчитися, але єврейська освіта в Речі Посполитій після Хмельниччини майже припинила своє існування. Козацькі коні втоптали в землю тисячі талмудистів, які вміли тлумачити Закон. Гострі шаблі розрубали чимало тих, хто міг би стати ґеніями Каббали, і тепер ми можемо лише стояти коло порослих травою могил, розглядаючи вигадливе різьблення, марячи про надії, що їх подавали, юнаки, коли за ними прилетів жорстокий ангел смерті…

Людей, здатних давати хлопчикам уроки Тори й письма, залишилося вкрай мало. Когось навчали батьки, що застали у своєму дитинстві щасливу епоху розквіту єврейської вченості. А в кого батьків убили козаки, ті росли, як Якуб, у колі чужих, в неуцтві, мимоволі запозичаючи в поляків або турків їх марновірства та міфи. Навіть з’явилися неписьменні євреї, що не знали ні рідного, ні польського письма, ставлячи замість підпису невиразну карлючку, а то й хрестик. Це були діти різанини, що виросли в лісі, смагляві, з помітними вилицями й степовим розрізом очей.

Вони вміли осідлати коня, спекти хліб, зрубати дерево, допомагати батькам у шинку або в крамниці. Сильні руки їх не гребували ніякою роботою, вони могли завести пасіку або кувати підкови, ткати полотно, полювати й