Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Цілком може бути, що я прийму її, якщо коли-небудь завітаю до тебе, — сказав Діт, — бо ти теж був прихильний до покійного князя Собеслава і хотів би бачити великим князем його сина Владислава.

Елізабет після цих слів вийшла з кімнати. А Вітіко сказав Дітові:

— Я поїхав до Собеслава і служив йому, бо він був законним і справедливим князем, і я б і далі служив йому, якби він із ласки Божої ще жив. Щодо наступності, то я ані виборець, ані суддя в цих питаннях, але мої думки кажуть мені, що слова старого леха Болеміла цілком можуть бути правдою. Якщо в Садскій князь Собеслав і водночас пани нашої країни призначили наступником Владислава, сина князя Собеслава, він був законним наступником. Другий Владислав завдяки тільки вашому виборові, але без участі князя був незаконний. Та оскільки потім князь Собеслав перед скликаними свідками сказав своєму синові: «Скорися йому», що я сам чув коло його ліжка з його вуст, цей другий Владислав став законним князем.

— Як виявилось, — вигукнув Діт, — ніхто не наважився суперечити йому. Прихильники Собеслава і його сина спокійно розійшлися. Великі лехи стоять коло князя, багато дрібних опинились у його почті, князь має владу і боронитиме наших прав.

— Я не дуже добре знаю ці речі, — зітхнув Вітіко.

— Тепер усе гаразд, — заспокоїв його Діт, — і ніхто не повинен перешкоджати нам порядкувати і зміцнитися у своїх маєтностях, які дісталися нам від наших батьків. Але навіщо ми говоримо про ці речі, в яких уже нічого не зміниш. Якщо ти мій гість, ходімо оглянемо садибу, де ти перебуваєш, і всі мої маєтності.

Обидва чоловіки вийшли з кімнати, і Діт повів Вітіко оглядати свою садибу. Спершу вони пішли до стайні. Там стояли коні, на яких можна було їхати на лови і навіть на війну. Були гарні, менш гарні і такі, які вирізнялися лише своєю витривалістю. Робочих коней, здається, не було. Потім ішов ряд волів для господарчих робіт на землях садиби й невеличкі тварини для праці на гірських схилах. У вузьких стійлах стояли корови, бик і телята. Далі під пласкою стелею тягнувся хлів для свиней. Вівці містилися в просторих кошарах із великими світлими вікнами, в окремому загоні стояли кози. Кури і голуби мали окреме подвір’я зі своїм входом. Гуси і качки мали свій вигін зі ставком. Діт повів Вітіко в клуні, де зберігалися сіно, збіжжя в снопах, потім у комору, де купами лежало насипане зерно. Потім обидва подались у повітку, де стояли терези, плуги, борони та інше рільницьке знаряддя, в кімнату з інструментами, майстерню і оглянули кімнати слуг та служниць.

— Велику частину цієї землі викорчував ще мій прадід, — пояснював Діт, — ми володіємо нею за правом первородства, і передаємо далі, коли народжується перший син. Молодші сини та доньки отримують трохи добра для свого господарства, і ми сподіваємося, що так буде й далі. Ми повинні намагатися збільшити свій маєток, щоб зросли наші володіння і сила. А твої родичі живуть далеко звідси?

— Ми маємо у Горній Плані будинок із землями, — відповів Вітіко. — У Пржиці маємо більше, і наші предки жили ще й там, де тепер у Митині коло Фримбурка про них і не згадують.

— Це той дім, де живе Гульдрик?

— Так, — підтвердив Вітіко. — Ти знаєш його?

— Знаю, — відповів Діт, — але досі думав, що він із чужого краю. Вітіко, ти повинен закріпитися на одному місці і розростатися, здобувати повагу своїх сусідів і прагнути стати лехом.

Вітіко нічого не відповів на цю пораду, а коли вони йшли по подвір’ю, до них підійшла Елізабет і сказала, що все впорядковане, кімната для Вітіко вже готова, а в світлиці вже чекає вечеря. Тож чоловіки пішли туди, дарма що сонце ще було на небі, а на подвір’ї лунко бамкав дзвін. У світлиці, куди вони зайшли, вже зібралося трохи людей, решта прийшли пізніше. Там було й п’ятеро дітей, троє хлопчиків і двоє дівчаток. Діт погукав дітей, поставив їх перед Вітіко й мовив:

— Це мої сини за віком: Діт, Вольф і Ебергард.

Хлопчики була вбрані в жовтуватий грубий суконний одяг.

Потім Діт погукав дівчат, теж поставив їх перед Вітіко і сказав:

— А це мої доньки Софія і Геліха.

Дівчатка зі зібраними на голові косами були вдягнені в червоні жилетки, чорні спідниці зі зборками і білі фартушки.

Потім усі сіли за широкий буковий стіл. На верхньому краї сіли Діт і Елізабет, між ними Вітіко. Далі сіли діти. Нижче сиділи інші люди, звичайні слуги та служниці. На столі стояли житній хліб, ячмінний хліб і пиво. На верхньому краї столу поставили копчену та смажену шинку і квашену капусту, на нижньому краї — юшку зі шматками копченої свинини, фрикадельками і квашену капусту.

Коли вечеря скінчилася, Діт без скіпки, бо надворі ще був білий день, завів Вітіко до його кімнати. То була наріжна кімната навпроти лісу. Як і велика світлиця, вона мала побілені стіни, міцне дубове ліжко, де постелили Вітіко, та інші меблі з твердого дуба. Діт попрощався, Вітіко взяв двері на дубовий засув і приготувався до ночі. Коли вже смеркло, вмостився на