Пітер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— Можеш тепер увійти у вічне сяйво раю.

— Це дорожче за гроші, — баристер відчув значне полегшення та важкувато підвівся з колін.

— Так, але дещо спільне із грошима є — наприклад, форма кола, яка символізує нескінченність, та ще благословенний вид нашого короля, що на них зображений, — він зам'явся на мить. — Принаймні, майбутнього короля.

— Як його милість?

— Не бачив із того часу, як його проголосили. Проте не турбуйся. Одразу, як поговорю із ним, я пошлю тобі вісточку про те, на чому стоїть світ, — священик підвівся з колін і зітхнув — нібито з приводу того, на чому нині стоїть світ. — Стережися, коли йдеш містом, та не ходи один. Ексмю ще не знайшли, ці бюрократи й далі стоятимуть на заваді. Туман не розсієш вітрилом. Пам'ятай заради Бога, що ті приречені — люди небезпечні, які можуть тобі серйозно нашкодити.

— Отче, тоді дай мені те, за чим я прийшов сюди, — відпусти мені гріхи.

Ферур знову зітхнув і зняв каптур. Вони стояли віч-на-віч. Священик якусь мить вдивлявся у вічі Вавасюра, затим прицмокнув губами, ніби його мучила спрага. Пошепки він наклав єпитимію, під час чого Вавасюр гучно схлипнув. Потім він різкою манерою перехрестив лоба баристерові.

— Ego de absolvo,[101] - мовив священик, коли Вавасюр пошепки почав каятись.

Коли все скінчилося, Ферур узяв Вавасюра за руку:

— На все воля Божа. Ходімо на свіже повітря.

Вони вийшли з каплиці й покрокували мощеним двориком.

— Ох і великий сьогодні місяць, благослови його, Боже.

Баристер не відповів — він уже обміркував природу своєї єпитимії, яка примусить його покинути знайомі місця. Джон Ферур відправив його здійснити паломництво до Єрусалима, залишивши все майно та власність позаду, існувати під час тієї тривалої подорожі він мав на милостиню, беручи із собою лише хламиду, ґирлиґу та порожній мішок. Адже він промовчав, коли влада була у розпачі, і мав заплатити за це.

Ферур уже чув про приречених, іще тоді, коли про цих найбільших єретиків стало відомо із Антверпена та Кельна. Одначе про їхню діяльність у Лондоні він чув уперше. Безсумнівно, серед жителів міста вони перетягли на свій бік певних людей, але їхні імена, як і кількість, залишалися невідомими. А той Ексмю — лише маріонетка у руках диявола. Та чому Господь дозволив єретикам діяти, як їм заманеться? Чи Він знав усе наперед і то була Його воля? Проте якщо все було визначено наперед, то спасіння не буде, вони не отримають милосердя Божого. Людство прокляте навіки. Одного разу священик розповів Генріхові Болінґброку про зірку, що вела трьох правителів зі сходу до Ісуса — то могла бути їх віра, яку вони і втілили у хрещенні.

— Таїнство хрещення лежить на сході, бо саме там устає сонце, — розповідав він тоді, — бо саме там уперше настав день милості Божої після ночі первородного гріха.

Проте зараз у світі панували сутінки, і важко було зберегти ясність зору. А що, як і гріх пішов од Господа, творця всього сущого? Тоді і приречені могли стати знаряддям Господа нашого. Можливо, Господь створив також і душі грішні та прокляті.

— Господи, на Тебе покладаюся, — пробурмотів він у холодне повітря, — не похитни моєї віри.

Перший осінній туман клубочився у дворі перед палацом. Вестмінстер звели на місці, де колись були болота, та сам палац збудували на острові «от loco terribili».[102] Воно і зараз залишалося жахливим, сповнене всіх пристрастей та ревнощів людей, які борються за владу; ніколи туман та морок не полишали цього місця. Проходячи двором, Джон Ферур зіткнувся з одним із людей Генріха, Перкіном Вудрофом, який того дня погрожував Річардові смертю.

— Досить відпочивати, — сказав Перкін Джонові після того, як вони привітались. — Маємо починати будувати.

— Час знищить усе рано чи пізно.

— Чому ж ви, сер Джон, такі пригнічені? Мали б радіти. Завтра ще не настало.

— Проте потім воно перетвориться на вчора.

— Вам розум запаморочився, мій добрий священику. То цей туман потрапив до ваших думок. — Перкін підступив ближче до нього. — Піклуйтеся про те, щоб він не заволодів і думками Генріха. Воля його має бути справедливою та сильною. Людина, яка приносить йому гаряче вугілля, щоб розпалити вогнище, має долати всі перешкоди.

— Я допомагатиму йому й робитиму все, що в моїх силах. Христос із тобою.

Проте священик у глибині душі вірив у те, що й Генріха Болінґброка обтяжували крамольні думки. Коли недогарок починає куріти, то світ уже не залишається ясним і породжує Ще більше й більше диму. Тут він перечепився через булижник та впав на землю, де певну мить і пролежав, страждаючи від сильного болю.

— Ну що ж, ти впав, як і все людство, — сам Генріх Болінгброк допоміг йому підвестися. — Ходи обережніше.

— Ви справжнє втілення милості після падіння, сер.

— Кажуть, нібито туман — це гниття хмари. Проте мені здається, що він іде від самої землі.

— Гниття, я певен. Для мене це — алегорія гріха.

— Добре сказано. — Генріх поплескав свого духівника по спині. — Не можна забувати про свої вади. — Його гаряче дихання змішувалось із туманом. —