Маргарет Мадзантіні - Не йди

Ельза хапає мене за долоню й міцно її стискає. Санітарка поспішає, штовхаючи перед собою каталку з твоєю мамою. Я ледве встигаю за нею, щоб не випустити Ельзину долоню. Перед самим входом до пологового залу вона ледве прошепотіла:

– Ти впевнений, що хочеш бути присутнім?

Насправді, я не зовсім впевнений. Я хірург, але боюся, що знепритомнію. Мене й так дуже вразила твоя чорнява голівка, що ще там, між кров’ю й виголеним міжніжжям твоєї мами. Я б краще не заходив, мене лякає ця поетична й водночас кривава справа, проте я знаю, що не можу відмовитися, для Ельзи важливо, щоб я був поряд. Тут присутня якась надзвичайна сила: я внутрішньо відчуваю цю таємничу вібрацію, ультразвук, що бере в полон таку вже дорослу людину, як я, і поміщає в кристал, з якого починається життя.

Отже, я увійшов у пологовий зал, і пологи розпочалися. Б’янка масажує в Ельзи між стегнами, її обличчя серйозне й напружене, а руки несподівано стали сміливими, як у сільської повитухи. Потрібно поквапитися. Потрібно, щоб Ельза виштовхнула тебе, і вона все для цього робить, слухаючи поради Б’янки та Кенту, яка тримає руки на верхній частині Ельзиного живота й рішуче на нього тисне:

– Глибокий вдих, а потім сильне виштовхування, так, як би ти це зробила в туалеті.

Докладаючи зусиль, Ельза трішки підвела голову. Шия в неї напружена, а обличчя посиніле. Дивиться на свій ще великий живіт, скреготить зубами, тужиться, але вона вже виснажена.

– Я не зможу цього зробити. Мені дуже зле…

– Вдихни, вдихни глибше!

Тепер уже Б’янка говорить голосно авторитарним тоном:

– Ану ж!

Я погладжую волосся твоєї мами, що вже мокре й липне до моїх долонь. Б’янка відступає на крок від Ельзи, і тепер перед нею стає Кенту, не відриваючи очей від її піхви. Я підходжу ближче. Тепер я хочу побачити все. Лише одна мить, Анджело, і її руки вже в цьому кривавому вході до Ельзиного тіла, один палець тисне в один бік, другий – в інший. Глухий звук, немов корок вилітає з пляшки, і твоя голівка вже вилізла повністю, а за нею блискавично й усе тіло. Ти схожа на кролика. На кролика, з якого зняли шкіру. Тільце в тебе довгасте, обличчя зморщене. Ти вся в крові й у слизі. Пуповина обкручена навколо твоєї голівки.

– Ось чому вона не вилазила…

Б’янка знімає з твоєї голівки пуповину й відрізає її. І одразу ж ти дістаєш ляпаса, легенького ляпаса від чорної руки Кенту. Обличчя в тебе так замастилося, що я навіть не можу зрозуміти, яка ти. Ти вся синя. Дістала ляпаса й не поворухнулася, залишаєшся нерухомою й висиш, немов кишка. За білою скляною стіною, що ділить пологовий зал навпіл, лікар-неонатолог. Б’янка кидається до нього з тобою на руках. Я вже більше нічого не бачу. Лише тіні від голів і тіл. Зараз уже чути шум від аспіратора для санації дихальних шляхів, твоє горло заповнене слизом, і вони його прочищають. Ти ще так і не заплакала, бо ще не ожила. Ельза, уся темно-лілова й спітніла, дивиться на мене. Ми розмовляємо з нею лише нашими недовірливими очима. Ми з нею думаємо про одне: цього не може бути, цього не може бути. Рука в Ельзи стала холодною, як лід, і обличчя теж. Це тривало недовго, Анджело, але на цей час ми ніби опинилися в пеклі. Я побачив Італію й себе в ній незліченні рази, усі ті рази, як ми кохалися. Єдине, що мені лишається, – це покарати самого себе. Накинути на шию петлю та й на шибеницю. Я дивлюся на твою маму, можливо, вона теж зрікається чогось, щоб урятувати твоє життя. Я хапаю свого чортика, який бігає в мене по спині та лізе мені в яйця: зроби так, щоб дитина жила, і я зречуся Італії!

І нарешті твій крик! Гострий, різкий, такий, яким він і повинен бути: твій перший крик, що опинився між моїми руками і руками твоєї мами, між нашими вологими долонями. Сльозинка збігає до Ельзиної скроні й зникає у волоссі. Радість не поспішає, вона приходить спокійно й повільно. Аспіратор вимкнено, усе повертається на свої місця. Угоди з чортиком уже стали нікчемними. І тут з’являєшся ти на руках у Кенту: червона мавпочка в білій пелюшці. Я беру тебе й пильно розглядаю. Ти така негарна й водночас найкрасивіша. У тебе пухкі губки, уже сформовані, вивернуті назовні посередині твого ще зім’ятого обличчя, припухлі оченята напівзаплющені, бо ти ще не звикла до цього світла, що несподівано засяяло. Я піднімаю лікоть, щоб затулити тебе від того струменя інтенсивного світла, який, немов злива, падає на тебе з невимкнутої безтіньової лампи. Це перше, що я зробив для тебе, перший раз я захистив тебе. Тим часом я нахиляюся до твоєї мами. Вона дивиться на тебе з таким обличчям, якого я ніколи не забуду. На обличчі в неї задоволення й приголомшеність з незначною часткою смутку. Я розумію те почуття, яке воно виражає: несподіване усвідомлення того обов’язку, який на неї накладає життя. До певної миті вона була жінкою, яка пітніла й вертіла головою, а тепер вона стала матір’ю, увібрала материнство у свою зовнішність. Лежить сама в цьому конусі холодного світла, що падає на неї згори, з розкуйовдженим волоссям, його немов побільшало, тепер вона має силу й властиву взірцеві невизначеність.

Твоя мама залишається в пологовому залі для подальших процедур. А я зійшов по сходах, тримаючи тебе на руках, до вашої палати. Хоча ти й важила як пакетик з хлібиною, але мені здавалося, що я нездатний до такого транспортування виключної важливості. На дверях палати вже вивісили рожеву кокарду. Нарешті ми залишилися самі. Я обережненько вкладаю тебе в ліжко. Зігнувшись над тобою, я розглядав тебе зверху своїм обличчям дорослого. Я був уже твоїм татом, але ти нічого не знала про мене, про