Маргарет Мадзантіні - Не йди

руки вздовж тіла й стиснула зуби, щоб прогнати біль. Я подивився на годинник, за кілька хвилин у неї розпочалися нові перейми.

Я пішов у сусідню кімнату, де вже за кілька днів до того була зібрана сумка з вашими речами.

– Можна її закривати? – я навмисно крикнув, щоб вона мене почула.

Але вона вже й так підійшла до мене.

– Так, – тихо сказала вона.

Вона зняла з себе халат і кинула його на ліжко. Я взяв сукню, що була на стільці, і допоміг їй одягнутися.

– Заспокойся.

Вона трішки поблукала по квартирі без жодної мети. Підійшла до книжкової шафи, узяла якусь книжку, потім поставила її на місце й узяла іншу.

– Кардиган…

– Я візьму. Який тобі?

– Той блакитний. Який захочеш.

Я віддав їй кардиган, але вона залишила його на столі.

Вона зайшла у ванну кімнату. Зробила зачіску й напомадила губи. Виходячи, вона вся тремтіла. Знову почалися напади болю, тепер вони стали все частішими. Вона зупинилася перед дверима, узяла слухавку й набрала номер своїх батьків.

– Мамо, ми виходимо. Але ви одразу не приїжджайте. Ще є час.

Проте часу таки було небагато. У машині в неї відійшли води. Ця несподівана тепла рідина налякала її та поставила в незручне становище. Їй не дуже хотілося приїхати в пологовий будинок у мокрій сукні. На щастя, у неї був плащ, вона накинула його на плечі, коли ми входили в під’їзд з темного мармуру. Я йшов за нею з сумкою в руці. Ми одразу піднялися до Б’янки, лікарки-гінеколога, вона вже була на своєму поверсі, чекаючи на нас перед ліфтом. З Ельзою вони спілкуються на «ти».

– Ну як ти, Ельзо?

– Узагалі…

Я перед тим бачив Б’янку лише пару разів. Це була жінка середнього віку з коротким і посивілим волоссям, висока елегантна яхтсменка. Манліо образився, коли Ельза йому сказала, що воліє бути під наглядом жінки, вона йому про це сказала під час однієї з наших вечірок із доброзичливою, але безкомпромісною усмішкою, можливо, тоді вона здогадалася про потаємну змову між ним і мною.

Б’янка простягає мені руку.

– Привіт.

Пологове відділення розташоване на п’ятому поверсі, підлога в ньому вкрита ясно-зеленими кахлями, завдяки чому воно має приємний вигляд і нагадує дитячий садок. У коридорі, на зачинених дверях, висять рожеві й блакитні марлеві кокарди зі стрічками. У палаті ліжко з анодованого металу, оточене різними приладами, і велике вікно, крізь яке видніються крони дерев у внутрішньому дворику. Ельза спирається на ліжко й важко зітхає. Я виходжу, а тим часом з’являється Кенту, темношкіра акушерка з енергійним і веселим характером, слідом за нею йде Б’янка, щоб оглянути Ельзу. Коли я повернувся в палату, біля Ельзи вже стояв прилад для вимірювання інтенсивності переймів, а вона дивилася в його блакитний монітор затуманеними очима. У неї пересохли губи, і я дав їй напитися. Їй поставили клізму, виголили лобок, зробили інтимні процедури, і вона стала покірною, як новонароджена дитина. Тепер вона ходить туди-сюди по палаті, опустивши руки. Іноді зупиняється, підносить руку до стіни, опустивши голову й розставивши ноги. Спереду звисає її великий живіт. Вона тихенько стогне. Я допомагаю їй дихати, погладжую по спині. Час від часу забігає Б’янка:

– Ну, як справи?

Ельза намагається всміхнутися, але їй це не вдається. Вона прочитала в якомусь довіднику, що характер жінки можна пізнати по її поведінці під час пологів. Ельза хоче виглядати безстрашною, але, мабуть, у неї вже немає на це бажання.

– Та я бачу, ви зблідли більше, ніж ваша дружина, – каже Б’янка, щільно причиняючи двері.

Вона рухається спритно, упевнено, і при цьому їй не бракує помірної іронії. Здається, вона не дуже поважно ставиться до чоловіків, тепер я розумію, чому Ельза так високо її цінує. Я – лікар, і мусив би надати їй кращу допомогу, ніж те, що я роблю, але я небагато пам’ятаю з акушерства, і та подія, що невдовзі відбудеться, залежить не стільки від науки, скільки від природи. Це природа зараз рухає її тілом і змушує його тремтіти поряд із моїм. І я сподіваюся, що все закінчиться швидко. Саме зараз, Анджело, я раптом злякався, що щось піде не тим шляхом, яким треба. Твоїй мамі стає важко, підтримую її чоло й боюсь. Я – ошуканець. У мене є коханка, яку я не можу забути. Тому що я втратив дитину, яку вона мала народити, дозволив її вбити, без жодного заперечення. Дитину, якій би довелося пройти тим же самим важким шляхом, щоб з’явитися на світ Божий. А вона так і залишилася в чорноті вимкнутого монітора. Ельза знову лягла. У моніторі червоні піки переймів пішли на підйом. Вона розставила ноги, щоб Б’янка могла її оглянути. Та вставила їй долоню всередину. Ельза підвела голову й скрикнула. Канал шийки матки тепер відкритий, дилатація[15] становить десять сантиметрів.

– Ось-ось почнеться, – каже Б’янка, знімаючи латексну рукавичку й кидаючи її в металеву урну. Ельзу обхопили чорні руки акушерки, товсті, мов стовбури.

– Підійдіть, гляньте.

Я підходжу і вглядаюсь. Піхва в Ельзи розширена й напружена; надулась від твоєї голівки. Там у неї всередині щось є, щось чорне. Це твоє, Анджело, волосся. Це – перше, що я в тебе побачив.

Тепер ми вирушили до пологового залу.