Маргарет Мадзантіні - Не йди

собаки посеред вулиці. А потім буває завжди туман, втома, невпевненість. Кілька незграбних рухів, приводимо себе в порядок, знову пестощі й ще більше сорому. Ми це зробили, але не мусили цього робити. Удома на мене чекає вагітна жінка. Та що мені до того, надягни, Італіє, труси. І я теж підтягую штани, квапливо й незграбно, під плащем, який уже схожий на ганчірку, що треба викинути на смітник. Ніхто нас не побачив, бо на цій вулиці немає жодної живої душі, вона немов видалена з цього світу заради нас. Італія підвелася, я дивлюся на її тіло, немов на примару у важкому жакеті з вовни, що набрався води. Вона схожа на козу, яка загубилася й стоїть сама на скелі під зливою. Знову все жахливо. Я стою поряд зі згаслим ліхтарем. Якби в нас влучила блискавка, коли ми кохалися! Немов електрична змія, що влізла між мною і нею. Блакитна нитка, що пронизала нашу насолоду. Тоді так, це б мало сенс…

Але зараз… Зараз потрібно провести руками по зіжмаканому одягу, по волоссю, що злиплося, і повернути з цією метушнею наші покинуті тіла у світ, що сяє віддзеркаленими на асфальті вогнями в кінці вулиці, де їздять автомобілі й швидкі ноги кудись поспішають під парасольками. Це все ще ми, двоє нещасних бідолах, двоє засмучених закоханих посеред вулиці. А на чорній бруківці лежить червона кулька, немов забуте серце. Італія дивиться на неї.

– Нащо ти підстригла волосся?

Але вона не відповідає, тільки всміхається в темряві, її рідкі зуби видніються в тонкому прорізі між губами. Так ми й повертаємося в натовп, вона тримає мене за зігнуту руку, вп’явши пальці в мій плащ. Ми йдемо дуже повільно, своєю рукою, на яку вона спирається, я відчуваю, як їй важко. Ті нечисленні перехожі, що проходять повз нас, не помічають нашої присутності. Тепер, нарешті, небо ллє воду потихеньку, воно неначе викручена тканина, з якої стікають останні крапельки.

– Що це в тебе? Покажи мені.

Це все ще ми, але тепер сидимо в барі, ховаючись за останнім столиком. За спиною в Італії стіна, обшита темними дерев’яними панелями. Стіл вузький, уже мокрий від наших мокрих ліктів. Під столом ми торкаємося одне одного колінами, а до підошов черевиків приліпилася стара паперова серветка. Я схибив, поставивши свою сумку з покупками на стіл, і навіть сам не помітив, як це зробив. Зараз Італія підтягнула її до себе. Я намагаюся втримати її біля себе.

– Та нічого там немає…

– Ну покажи мені.

І сукенка з тафтовими оборками опиняється на столі, мокра й зім’ята.

– У тебе дівчинка?

Я киваю, опускаючи очі на свої долоні. Мене теж вражає ця світла тканина, що лежить між нами. Менш ніж годину тому ми з твоєю мамою сміялися, дивлячись на цю сукенку, ми зняли її з вішалки й поклали у возик. Ми були щасливі тоді. Зараз, коли я на неї дивлюся, вона мені здається жахливою. Вона втратила свій шарм від води, поки ми з Італією кохалися. Вона схожа на сукенку мертвої дівчинки, що потонула в озері. Італія нахилилася ближче до неї, жестикулює, багато жестикулює, розгладжує тканину, торкається до оборок.

– Як шкода, але нічого, сподіваймося, що вона не сіла.

Потім вивертає її, шукаючи етикетку.

– Ні, на щастя, ручне прання можливе.

Що вона робить? Що вона каже?

– …достатньо випрасувати її, і все буде гаразд.

Тепер вона її складає. Бере за рукави й обережно згинає їх усередину, таке враження, що вона не може відірватися від цього клаптика тканини. Очі її не хочуть на мене дивитися, вона відвертає їх від мене в бік людей, які рухаються в протилежному кінці бару.

– Того ранку, коли я зробила аборт, приходила до твого будинку. Ти вийшов з під’їзду, але я не стала до тебе підходити, бо поряд була твоя дружина. Ви пішли до машини, ти відчиняв їй дверцята й легенько штовхнув її. Вона піднесла руки до живота, знизу… Тоді я й зрозуміла. Тому що все моє життя було таким, переповненим маленькими знаками, що весь час ідуть за мною слідом.

– Ти мені ніколи не пробачиш, правда?

– Бог нам не пробачить.

Так вона, Анджело, і сказала. Я й зараз чую її слова, що повертаються до мене з того бару, з того дощу, з того давно минулого часу. Бог нам не пробачить.

– Бога не існує! – прошепотів я, стискаючи її льодяні руки.

Вона подивилася на мене й, можливо, сміялася з мене. Знизала плечима:

– Сподіваймося.

Ми не говорили з нею про подальші зустрічі, не говорили ні про що. Я попрощався з нею посеред вулиці. Вона сказала, що поїде звідси, що мусить залишити будиночок новим власникам.

– І куди ж ти поїдеш?

– Спочатку повернуся до свого рідного містечка, а потім подивимося, можливо, поїду в Австралію.

– А ти говориш англійською?

– Вчуся.

Твоя мама народила наступного вечора. Перейми розпочалися одразу ж після полудня. Я був у лікарні, але приїхав негайно. Вона лежала у вітальні ще в халаті перед вимкнутим телевізором, простягнувши руку на порожньому дивані.

– Іди до мене.

Я присів поряд із нею. Вона витягнула