Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

class="book">— Ваша правда, ваша милість. Пам'ять зрадила мені. На Тихому океані не буває штормів. Але водяться акули. Вони цілою зграєю напали на нас. Аби врятуватися, ми були змушені викинути за борт усі запаси провіанту. Ми сподівалися, що невдовзі знову зустрінемо співчутливих моряків, які поділяться з нами своїми запасами. Однак ми більше не зустріли жодних вітрил. Два тижні ми не їли нічого, окрім підошов власних чобіт. Наостанок і вони скінчилися. Ми більше не могли боротися з голодом. Тож ми вирішили влаштувати «морський бенкет». Ми тягнутимемо жереб: чиє ім'я випаде — того і з'їмо. З капелюха витягли моє ім'я. Я мав принести себе в жертву заради порятунку інших. Та коли я почав роздягатись, вперед вийшов мій бойовий товариш, іспанський ідальго, з котрим ми довгий час були прикуті до однієї лави. Благородний іспанець сказав: «Не ти помреш, славний раджо! В тебе є дружина, навіть дві. Твоє життя дорожче. Я твій брат, і вважатиму за честь, як римлянин Курцій, кинутись в голодні горлянки своїх товаришів і врятувати їх!» З цими словами він відрізав собі голову поклавши її до наших ніг. Далі справа була за іншими.

— А ти теж куштував його м'ясо? — спитав солтис.

— Я був дуже голодним.

— Тож вина твоя констатована. За поїдання вмістилища душі людської, а саме тіла, винний карається спаленням на вогнищі.

— Зачекайте-но! — втрутився великий князь. — Яку частину іспанця ти їв?

— Ступню.

— Питання в тому, чи є в ступні людська душа?

— Та як би не була? — обурився солтис. — Скільки разів ви чули вираз «душа втекла в п'ятки» чи «накивав п'ятами»? Де є страх — там повинна бути душа: одне без іншого не існує. Хіба не кажуть: «Чесний з голови до п'ят»? Отже, п'ята має честь, а отже і душу.

— Це всього лише приказки, — відповів великий князь. — Якби в ногах таїлась душа, то якщо кому-небудь відріжуть ногу, приблизно чверть душі пропадає. Виходить: три чверті душі прямо в небеса, чверть в пекло і vice versa[68]; це абсурд. Це важливе питання, яке може вирішити тільки теологічний факультет. Поки не буде винесено рішення, процес над реусом потрібно припинити.)

Цілий тиждень без турбот та печалі провів обвинувачений в камері смертників. Саме стільки часу знадобилось теологічному факультету, аби дати відповідь на питання: чи все тіло людини пронизує душа?

Висновок був наступним:

«Людська душа доходить до колінних чашечок. Саме тому в церкві люди моляться навколішках. Все що нижче коліна — бездушний апендицит.»

(— Таким чином звинувачення в канібалізмі прошу перемістити до інших irrelevabilis[69], — мовив великий князь.)

Частина десята
Uxoricidium[70]
1. Secundogenitura[71]

(— Попередні звинувачення залишились позаду разом з покаранням, але попереду у нас Uxoricidium.)

Та хіба ж я звільнився від покарання, милостиві панове? Воно мене наздогнало. Всіх, хто скуштував протиприродну їжу, вразило безумство, як коли пса кусає пес. Одного шматка було достатньо, аби людина за життя відчула пекельні муки. Я скуштував тільки ногу, можливо саме це і врятувало мені життя. Однак мене страшенно пекло, від мозку до останньої клітини, наче все моє тіло було шлунком, який стягували нестерпні спазми. Мої товариші страждали ще від більших мук. З ними коїлося щось дике: очі вилазали з орбіт, на губах клубочилась піна, вони кусалися, тупотіли ногами, верещали, кричали, сміялися, вили на місяць, немов собаки. Більшість не витримували такого катування, кидалась у море, де їх пожирали акули та риба-молот, яку ще називають морським янголом.

Після судом і лихоманки мої руки і ноги ніби скам'яніли: я тільки бачив, чув, але не відчував та не рухався. Пекуче сонце палило шкіру та намагалось випалити очі, а я не міг заплющити повіки. Здавалося, легше схопити горизонт і підняти в зеніт, ніж опустити повіки на непомірно роздуті очі. Посеред нескінченної агонії помах крила, наче легенький вітерець, торкнувся мого обличчя. На моє плече всівся мій білий голуб. Той самий голуб, котрий вірно супроводжував мене після визволення з в'язниці. І от він знову прилетів врятувати мені життя. Мені здалося, наче його розкинуті крила затулили моє обличчя від пекучого сонця. Я відчув прохолоду і заснув.

Куди і як довго носило наш бот без вітрил, весел та керма? Хто керував ним? Чи не білий голуб? На це я не зможу дати відповіді. Товариші, котрі були зі мною на боті, всі загинули. Більшість викинулась за борт, інші померли від пекельних тортур. Одного мене зберегли сили небесні для подальших випробувань.

Антверпенський корабель з індійськими моряками натрапив на мій бот, що гойдався туди-сюди на примхливих хвилях. Добродушний капітан, запідозривши ознаки життя в моєму тілі, звелів витягти мене на палубу і якось втримав відлітаючу душу. Я пробачу всім своїм ворогам, однак цьому добродію не вибачу ніколи. Якби він викинув мене у море, мене проковтнув