Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

— Йо-хо! — закричали ми та попросили частину вилову, оскільки риба в нас скінчилась та залишилась тільки половина сухарів.

— Йо-хо! — відповіли вони. — За яким правом просите ви половину вилову, якщо у вас не військовий корабель.

— Ми голодні, і в нас є гармата. Як вистрілимо, то всі ваші краби розімкнуть клешні! Тож маємо двійко гарних причин.

Ловці зважили наші причини і, за морським звичаєм, поділилися з нами здобиччю.

(— Так це ж тоді навіть і не було піратством, а просто морським звичаєм, — м'яко промовив великий князь.

— Добре, добре. Припустимо, це було дитячими пустощами, а не грабунком. Однак подивимось, що півсотні чоловіків з однією гарматою робили далі на морських просторах? Давайте я відкрию карту! Я хочу знати ваш маршрут, тому що саме так ми побачимо чи ви були чесними моряками, чи брудними піратами! Бо повір, що мені вистачить клепок це зрозуміти!)

Обвинувачений театрально поморщив око і продовжив зізнання.

Коло Маркізьких островів ми пересіклися з іспанським торговим судном, капітан якого, відповівши на наші принизливі благання, дав нам кави, шоколаду і меду. Ми попливли далі в Алеутів, де капітан російського торгового судна обдарував нас бочками горілки та солоної тріски. На широті Юкатана, коли провіант наш скінчився, ми попросили одного італійського торговця позичити нам муки із сагової пальми та декілька бочок білого кишмишу.

(— Що ще за кишмиш?

— Кишмиш — це виноград, але сушений. Родзинки в бочках.

— Покидьки! Родзинки їм подавай!

— Що ж, в скрутні часи людина з'їсть усе. Коло Барбадоських островів ми зустріли турецьке торгове судно, моряки котрого лиш за «благословить вас Господь» подарували нам копченої свинини та сала. Біля Канарських островів китайське судно та його моряки щедро поділились з нами вином. Біля островів Зеленого мису грек з Мадагаскару закидав наш бот рахат-лукумом так, що він мало не пішов на дно. Далі, біля Вогняної землі…

— Зачекай-но! Зачекай! — гаркнув солтис, поклавши обидві долоні на карту. — Аби простежити ваш маршрут, треба прив'язати нитку за ногу сарани і пустити її стрибати по карті туди-сюди. За тобою конем не вженешся!

— Що ж, це була трохи закручена подорож; ми не тямили в мореплавстві, в нас була погана карта та примхливий компас.

— Компас із примхами! Можливо, це був компас жіночої статі?

— Та, правду кажучи, я навіть не можу достовірно сказати, чи правильні назви островів я вам називаю, адже там ніде не було табличок з їх назвами. Єдине, в чому можу я вас запевнити, так це в тому, що ми дійсно зустрічались з усіма тими панами, поки блукали та жебракували по морських просторах.

— Нічогенько так жебракували, скажу я! Півсотні озброєних хлопаків та з однією гарматою, швидкий бот з півсотнею весел та вітрилом. Ви напевно ганялися за кожним з тих кораблів!

— Можу тільки сказати, що всі вони щедро нам допомагали та давали все те, чого ми найбільше потребували.

— А чи пригадуєш ти бременського купця?

— Як не пам'ятати! Великодушний чоловік! Ми зустрілись біля мису Доброї Надії. Не дарма його так називають. Ми були знесилені: довгий шлях та шторми перетворили наш одяг на суцільне лахміття. Тоді той благородний — благослови його пам'ять — чоловік, побачивши нашу убогість, вдягнув нас віддавши навіть власного плаща. Нехай Господь його благословить у всіх його ділах!

— Що ж, а він зовсім інакше розповідає цю історію. По поверненню він одразу написав скаргу до Ганзейського сенату про те, що піратський корабель — ваш безсумнівно — грабує моряків та морські судна, не жаліючи нікого; ви напали на його корабель, роздягли догола його самого і команду. Цілком вірогідно, бо в жодній нормальній реальності не виникне думки настільки абсурдної, що бременський купець знімає власного плаща і добровільно віддає першому зустрічному. Добре, що Бремен поруч: можемо покликати свідка, котрого, як не помиляюсь, звуть Шульце.

— Тоді попрошу викликати і моїх свідків: іспанського купця дона Родрігеса де Салдапенна з Бадахоса, росіянина Звойниміра Белобратанова — чиновника з Камчатки, італійського сеньйора Одоардо Спарафучиле з Палермо, турка Алі Бабу бен Дедімі з Брусса, китайця Чин-Чан-Тойпінг-Вана — шанхайського мандарина, грека Леонідаса Херос Караїскакіс з Трикали…

— Досить!!! — загарчав солтис, затуливши долонями вуха. — Ні слова більше! Краще я повірю усьому, що ти сказав. Тож ви були морськими жебраками? А не морськими грабіжниками. Дозвольте, ваша милість, викреслити піратство з реєстру злочинів. Втім, залишається канібалізм. Як бути з пожиранням людського м'яса?

— Дозвольте одразу підмітити, що не у всі часи, не у всіх країнах, і не за всіх обставин канібалізм вважається злочином. Жителі островів Фіджі впевнені, що з'їсти переможеного ворога — вчинок героїчний. У мексиканців людожерство зведено в релігійний культ. Під час великої монголо-татарської навали позбавлені провіанту угорці поїдали один одного — про це свідчить Рогеріус. Таке стається і в морі. Після жахливого шторму в Тихому океані нам довелося, щоб не потонути, викинути всі запаси продовольства.

— Знову брехня! — несамовито горланив солтис. — Ти сам стверджував, що Тихий океан саме тому і тихий, що на ньому не буває шторму. Зараз ми затягнемо тебе на дибу і почнемо катувати доти, доки ти не визнаєш, що на Тихому океані не буває шторму.