Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

або, як слід казати, «виставляли». Бачите, я попервах думав, що се йде в натурі, себто по-справжньому, та отак і сприймав, і пожурився трохи, як Дідона у вогонь кинулася. Ну, думаю, пропала душа, попалася вівця чортові в зуби. Та ба! Як кінчився п'ятий театр, тут усі й закричали: «Дідону, Дідону», — щоб, мовляв, вийшла показати — чи ціла вона, чи не обгоріла? Вона й вийшла, як ніде нічого, і вбрання не зім'яте.

Отут я і утнув штуку, котра дуже всіх потішила. Бачите, вчорашній приятель сказав, що буде театр: Дідона і опера. Ось я бачу й чую, що сю жінку зовуть Дідоною, а тут є ще й друга при ній, щось прощебече, як канареечка, та й сховається додому. Я й подумав, що се «опера». А дівчинка — справжнє канальство: біла, рум'яна… ну, одне слово, сподобалася мені. Як тільки вона вийде до нас, я сам як не свій. Грішне діло й минуле воно, а признаюся: мені здалося, що вона глянула на мене, та так — бестія! — морально, що я ніяк не видержав, підморгнув їй, не дуже, а так, делікатно, трошки вклонившись. Не знаю, чи примітила вона, та тільки вже не виходила. Почувши охоту й палке бажання хоч раз глянути на неї, я, коли одтрактували Дідону, явивши їй шану, одплескавши тріумфально в долоні, я тут, дізнавшись про спосіб викликати й свій об'єкт, закричав як ошпарений:

— Оперо, Оперо! Вийди ж, Оперо, хоч на часинку!

Я ж бо думав, що ім'я їй Опера, за словами приятеля мого.

Сміхи, вигуки, регіт не дали мені закричати ще дужче. Всі обернулися до мене, обступили, розпитують, хто я, як я, чого кричав, і про все хочуть знати. Натурально, мені таїтися не було чого, а особливо тому, що вони цікаво хочуть усе знати. Я й розпустився перед ними, й відкрив їм усе, що було на душі та за душею. Не хвалячись скажу: всі були захоплені й не могли наслухатись мене; посадили мене декотрі між себе й щиро заприятелювали зо мною. Розтлумачили мені, що опера се не жінка й не дівчина, а так, показ один, вигляд, — не знаю, як ясніше сказати, — і що ось зараз будуть перед нами пускати й оперу.

Ну, та й справді! Як випустили оперу з чоловіками, з дівчатами, та такими кралями, та з піснями чудовими, при всій гармонії, так я й не знав, де я і що я. А особливо одна… Глянеш, справа в неї вся чоловіча, а сама вона дівка, та ще яка! І вдавала вона всесвітнього тирана, роздавача мук і радощів, каналію Амура, та так же виразно! Та так же хитро! Хто дивиться на неї, подумає — вона натуральна, а воно ні: одягнута вся, та се так тільки, про око, підроблено під натуру… Ну, не можу розповісти й пояснити, скажу тільки, що я заливався реготом, а що саме почував, того висловити не вмію.

Нові мої приятелі захоплювалися моїм захватом і не могли натішитися мною; розпитали, де я живу тощо, і я їм усе по-дружньому відкривав. З тим і попрощалися, що вони обіцяли по мене заїхати.

— Туляки! — одно торочив мій Кузьма, коли я оповідав йому, що я бачив того вечора й що зо мною було. — Доходитеся ви по сих комедіях до того, що й їсти не буде чого. Чи скоро ж приїде Іван Опанасович, і де то ми його напитаємо? Я як роздивився, так се місто не Хорол, а пуща: ні ввійти, пі вийти. І людей багато, а не можемо знайти будинку Івана Йвановича. Так поки ото ми знайдемо, а ви все ходитимете по комедіях та по півтора карбованця їм носитимете, то чи надовго ж стане? Вже всього у вас тих грошей днів на три; а як підете завтра, так післязавтрього ми й сядемо на слизьке, голодуватимемо. — Так вилічував мені Кузьма, а я йому, навпаки, лічив, скільки я вже маю знайомих; не доведуть до нужди й поможуть відшукати будинок Івана Йвановича, де квартирує Іван Опанасович.

А Кузьма на все тільки й казав: «Глядіть, чи так воно кінчиться?»

Проте він нагнав був на мене роздуми, і я мало-мало не зважився відкласти прогулянки в театри, та, як згадав оперу, себто вже справжню, уявив собі дівку, що була Амуром; відновив у пам'яті, як вона співає різні штучки й на вищі ноти як видирається, як задренькотить, так що ті дзвони, в які дзвонив, бувало, брат Павлусь покійний!

Усе те яскраво уявивши, я махнув рукою і сказав голосно:

— Хоч голодний сидітиму, а театрами буду тішитись. — З такими думками й заснув солодко.

І що ж? Так воно й вийшло. Не встиг я прокинутися, як учорашні мої театральні знайомі й прибігли по мене, і ледве я встиг причепуритися по-своєму, як схопили мене, та до себе. Лащаться, пригощають; усі були дуже задоволені з мене, не відходили від мене, розпитували про мої потаємності, себто про житейське, і я їм усе, від самого дитинства, оповідав по-дружньому, себто щиро…

Я і обідав з ними, якщо тільки можна назвати петербурзькі обіди обідами. Се не обід, а просто так собі, ніщо, тьху! як матінка покійні казали, бувало, і при сьому діяли. Уявіть собі: борщу не питай, бо ніхто не тямить, як зварити його. Подадуть тобі на тарілці одного ополоника супу — їж і не проси більше; не так, як бувало за наших часів: перед тобою миска, їж собі мовчки, скільки душа забажає. Між іншим злом, що ввійшло до складу життя нашого і називається французьким, випустили вони, шахраї-французи, ще й свій соус. Що ж се за соус? Страва, чи що? Зовсім навпаки по-теперішньому зветься «блюдо». І справді: блюдо воно й є, саме блюдо, та на тарелі, чи пак на блюді, сливе нічого нема. Пахне, правда, задирливо; та тільки візьмись брати порцію, так просто по тарелі шкребеш, а нічого не захопиш. Отакими обідами петербуржці частують