Олександра Бракен - Темні уми

Зу насправді відправили її у табір після того, коли тато постраждав від спричиненого нею короткого замикання в машині посеред автостради.

— О Боже!

— Вони відправили її під час першого офіційного Збору. — Він обіперся ліктем об бічні двері й підпер голову рукою. Його очі приховувала кепка «Редскінс». — Я забув, що ти це пропустила.

Я чекала, поки він пояснить.

— Це трапилося після того, як більшість дітей нашого віку або забрали, або заховали. Уряд видав розпорядження, що будь-хто з батьків, котрі почувались у небезпеці чи не були певними у тому, що здатні подбати про своїх дітей, якогось конкретного ранку можуть відправити їх до школи, а ССПівці вже чекатимуть там, щоби забрати на реабілітацію. Все це замовчувалося, щоби не засмучувати дітей чи не заохочувати їх до непослуху.

Я терла чоло, намагаючись прогнати образи, що снували у моїй голові.

— Вона сама тобі про це розповіла?

— Розповіла мені чи розповіла мені, ти маєш на увазі? — Він дивився просто перед собою, але я помітила, як його руки міцно стискають кермо. — Ні, вона написала це на папірці. Я не чув, щоби вона розмовляла, відколи…

— Відколи ви втекли? — договорила я. Попри все, я відчула полегшення від почутого. — Отже, вона сама так вирішила, а не через те, що з нею скоїли.

— Ні, це цілком стосується того, що вони накоїли. І це не її вибір, — мовив Лаям. — Гадаю, найгнітючіше почуття у світі — коли ти маєш що сказати, але не можеш це озвучити. Пережити трагедію, але не мати змоги вибавитися від неї, перш ніж вона не загноїться. Тобто я хочу сказати, що ти маєш рацію: вона може говорити і, можливо, колись заговорить. Після всього, на що я її наразив, після всього, що трапилось… Я просто не знаю.

Це й справді найгнітючіше відчуття у світі, а вже аж тоді мала з’явитися цілком зрозуміла безпорадність, коли в таборі все за тебе вирішують чужі люди. Після того, що трапилось із Сем, я не розмовляла майже рік — просто не могла передати словами такий біль.

Радіо збилося, коли ми втратили радіосигнал, перескочивши на іспаномовний канал, потім на станцію класичної музики, а відтак нарешті натрапили на сухий гугнявий чоловічий голос диктора.

«…щоби повідомити, що, як зазначалося вже у перших репортажах, сьогодні в метро на Мангеттені були влаштовані чотири окремі вибухи…»

Лаям уже хотів було перемкнути станцію, але я зупинила його.

«…попри те що підтвердження з міста надходить повільно, ці вибухи, на нашу думку, були не ядерного і не біологічного характеру і зосередилися у центрі міста, де, за чутками, після останнього замаху на його життя переховувався президент Ґрей».

— Ліга, Західне узбережжя чи фейк? — долинув із-за наших спин заспаний голос Чабса.

«За даними наших джерел, президент Ґрей та його кабінет вважають, що вибухи — справа рук Федеральної коаліції».

— Федеральної коаліції? — перепитала я.

— Західного узбережжя, — промовили хлопці одноголосно. Натомість Чабс почав розлогіше:

— Вони базуються в Лос-Анджелесі. Це частина урядовців, котрі пережили вибухи у Вашинґтоні й не надто тішаться, що Ґрей знехтував тим, що визначені ними два терміни вже спливли. Це здебільшого «телевізійні балакуни», позаяк військові — і це очевидно — пристали на бік Ґрея.

— А чому Ґрей у Нью Йорку, а не у Вашинґтоні? — запитала я.

— Бо Капітолій і Білий дім досі відбудовують, але ця відбудова просувається так, як мокре горить, адже, розумієш, вони не в змозі сплатити всі свої борги, — взявся пояснювати Лаям. — Він розподілив уряд між Вірджинією та Нью-Йорком, задля їхньої безпеки. Щоби жодним втікачам із Псі-груп чи Ліги не спало на думку знищити їх усіх одним махом.

— То Федеральна коаліція… вони проти таборів? І програми реформування?

Чабс тихенько зітхнув.

— Не хочеться тебе розчаровувати, Зелена, проте ти дуже швидко переконаєшся, що насправді ми зараз ні для кого не в пріоритеті. Кожен більше зациклений на тому факті, що ця країна зараз ламаного гроша не варта.

— А хто ж тоді нам подобається? — не вгамовувалась я.

— Ми нам подобаємося, — поміркувавши, відповів Лаям. — І квит.

У штаті Вірджинія, мабуть, уціліло тільки дві ресторанні мережі, принаймні в західній його частині: «Крекер Баррель» та «Вафл Гаус» — і в одному з них о дев’ятій ранку було ще зачинено.

— Слава Богу, — урочисто продекламував Лаям, коли ми зупинились неподалік «Вафл Гаусу». — Не знаю, як би ми змогли зробити вибір між цими двома закладами високої кухні.

Він збирався витратити на своє замовлення двадцять баксів, оскільки більше в нього не було, проте коли я запитала, чи не хоче він, щоби я пішла з ним, — передумав.

Тим часом Зу, добувши маленький записничок, помахала ним, щоби привернути його увагу, коли хлопець виходив з машини.

— Уже все?

Вона кивнула.

— Чому ти не попросиш Чабса прочитати те, що